Розділ 11

Юстин стояв віддалік біля ринку, дивлячись на той самий прилавок з жінкою, і вчергове збирався з духом.

"Байдуже, це моя мати чи не моя. Вочевидь, ця жінка сама ростить доньку, та й справи в лавці кепські через цих варварів. Тож я просто допомагаю тим, хто цього потребує", — шукав пояснення своїм діям юнак.

— "Скоро Люк вирішить проблему з вельденорцями, а до того часу я допомагатиму їй, як можу. Так, це буде правильно."

Тож, додавши цими роздумами собі впевненості, юнак знову попрямував до вже знайомого прилавку.

— О, це знову ви! — вигукнула жінка, одразу помітивши здалеку хлопця.

— А, так, — відповів хлопець і за мить продовжив:

— Я прийшов підбадьорити вас.

— Підбадьорити? У чому саме? — з теплою посмішкою відповіла жінка.

— Я знайомий із ріднею містера Фліма. Тож я розповів одному з них вашу ситуацію. Впевнений, губернатор скоро вживе заходів щодо цих злочинців! — натхненно заявив Юстин.

Однак в обличчі жінки він побачив, як її обнадійлива посмішка почала гаснути. Її реакція явно була не такою радісною, як він собі уявляв. І це змусило його занервувати.

— Я ще не впевнився в тому, хто вона на всі сто відсотків. А раптом вона таки знайома з дядьком Флімом і його загиблою дружиною?.. Вони ж таки з міс Флім були подругами. Треба було бути обережніше з формулюваннями... — картав себе за необережність юнак.

Відповідь жінки обірвала його роздуми.

— Я дуже вдячна вам за таку турботу. Та, на жаль, не думаю, що іншим членам губернаторської родини, на кшталт сина містера Фліма — Стефана, не відомо про все, що тут відбувається. — з розпачем в очах відповіла вона.

"Але ж у дядька Фліма є ще один син", — подумав про себе Юстин.

"Однак, схоже, через його непримітність про нього справді нікому тут невідомо".

Побачивши, що юнак засмутився, жінка хутко відповіла йому:

— Знаєте, у вас дуже добре серце, юначе. Рідко можна зустріти людину, якій буде небайдужа доля чужої для неї людини. Тож, що б із нами не трапилось далі, ми з донькою будемо пам’ятати вашу доброту.

Ці слова мали б зігріти юнака. Однак він надалі метався у своїх сумнівах.

"Вона точно мене забула. Можливо, просто спитати напряму і покінчити з цими метаннями?" — далі скитався юнак. Його розпирало від відчуття безпорадності.

Ці гойдалки вже неабияк втомили його. Здавалося б, достатньо просто запитати. Просто запитати, чи мала вона раніше сім’ю. Яке її ім’я, в кінці кінців.

Та страх перед відповіддю настільки сковував юнака, що кожного разу, коли він от-от наважувався на ці питання, він відкочувався назад. Адже він розумів: відповідь, яку він отримає, або відновить його сповнений надій світ, або назавжди зруйнує його.

Тому, хоч наразі ця тяганина часу і гризе його, але водночас саме вона залишає його світ на плаву.

І юнак вкотре обрав залишитися посередині.

Він попрощався з жінкою і попрямував додому, поспішаючи дізнатися, чи Люк зробив те, що обіцяв.

***

У цей час Лукас зібрався зі силами і попрямував до Стефана з розмовою.

Вийшовши зі своєї кімнати, його зупинив один зі слуг.

— Вас кличе батько. — коротко сказав слуга і повів юнака до нього.

Спантеличений Лукас послідував за слугою. Той відчинив перед хлопцем двері до кабінету батька, де вже за столом сидів містер Флім, а поруч із ним стояв Стефан.

Атмосфера в кімнаті відчувалась Лукаскові підозріло гнітючою. Погляд батька був дуже суворим, що змусило Люка неабияк нервувати.

Юнак підійшов до містера Фліма та почав розмову.

— Раз випала така нагода, батьку, я маю тобі дещо розповісти.

Сказавши це, юнак глибоко вдихнув і вже хотів продовжити, як батько перервав його.

— Сподіваюсь, те, що ти хотів сказати, пояснить мені це! — гнівно відповів містер Флім та кинув на стіл якісь папери.

Розгублений Люк підійшов до столу, щоб роздивитися їх, і раптом зрозумів, що ці декілька паперів — листки з його нотних партитур.

"Не може бути! Як? Звідки? Я ж ніколи їх додому не приносив. Завжди обережно приховував у..."

У цю мить юнак закляк.

"Ніхто їх не міг йому показати. Ніхто, крім однієї людини...".

Обличчя юнака похмурніло від гніву.

"Вона — єдина людина, якій я відкрився. Якій довірився. Я просив її цього не робити, однак, схоже, для неї мої слова нічого не значили", — розчаровано подумав він.

— Бачу, ти мене за дурня тримав увесь цей час. "Погуляю в саду", "сходжу на ринок", "придбаю ще квітів". Ф весь цей час ти витрачав на фортепіан-н-но — цю дамську нісенітницю! — єхидно промовив батько.

Ці слова наче прорізали лезом Люка. Він щосили стиснув кулаки і мовив тремтячим голосом:

— Мама жила грою на фортепіано. То чому ти так зневажаєш моє захоплення ним?

— Через це безглузде захоплення вона виховала в тобі такого слабкого тюхтія. Тут нема чим пишатися!

Батько продовжував різати словом і чим далі, тим більше змушував Люка розчаровуватися в ньому. Через такі зневажливі слова на очі юнака накотилися сльози.

Він відчував, неначе цими словами батько топчеться по її могилі, зневажаючи саму матір та її вклад у їхнє життя.

Сльози сина ще більше розізлили батька.

— Ось! Ось що вона з тебе зробила! Ти наче плаксивий малюк! — все не вгамовувався своїми образами голова сім’ї.

— Від цього дня з дому ні кроку! Будеш сидіти під замком у своїй кімнаті. Від завтра пошукаю тобі когось із наставників, щоб вибили з тебе всі твої шмаркливі захоплення й привили чоловічі вміння, як у Стефана, почув мене?!

Вкінець розбитий юнак більше не міг нічого сказати. Витираючи сльози, він мовчки розвернувся і попрямував до своєї кімнати.

У коридорі він зустрівся з Глорією. Дівчина, побачивши заплакане обличчя юнака, сповнилася переживання і підбігла до нього.

— Люк, ти в порядку? Що трапилось?

Юнак не витримав і зірвався на дівчині.