Розділ 10

— Тітко Герто, ви певні, що ми йдемо в тому напрямку, що нам потрібно? — нетерпляче мовив хлопець після чергового повороту на ще одну бічну стежку.
Йому здавалося, що вони намотують коло за колом, не змінюючи траєкторії.
— Тихенько, а то я зіб’юся, — дратувалася захекана від незвично довгої ходи тітонька Герта. — Ми майже дійшли. Залишилося ще двічі зійти на узбіччя, як мені казали.
— Не розумію сенсу в цьому таємничому ритуалі ходьби по колу, але так і бути, — роздратовано відрізав Тео.
Аж ось у далині, серед туману, справді розвиднілася невеличка таємнича хатинка.
— Ну нарешті! — промовив стомлений юнак.
Тітка з Теодором підійшли до дверей будиночка й стали поруч. Як раптом тітка прокашлялася, заплющила очі й почала голосно гукати:

Брум-бурум, скрип-скрись,
Дідо-мудрий, озовись!
Ключ без ключа, замок без руки,
Двері древні, час настав —
Відчинись, бо так каза!

Тео стояв остовпілий і витріщався на тітку. Та глянула на спантеличеного юнака й каже:
— Що мовчиш? Давай, повторюй за мною.
Юнак поспішно почав повторювати, і вони стали гукати разом:

Брум-бурум, скрип-скрись,
Дідо-мудрий, озовись!
Ключ без ключа, замок без руки...

Як раптом двері будиночка відчинилися. Здивований Тео, проходячи всередину, витріщався на старі двері в пошуках якогось механізму.
— Що це за магічна технологія така?
— Магічна? — з нерозумінням глянула та. — Яка тобі магія? Просто треба було, щоб дід почув, що хтось кричить, і відкрив двері. - відрізала тітка й пройшла повз юнака всередину.
Втративши зв’язок між усіма диватствами похилої кухарки, Теодор уже не був певен, чи справді варто було довірятися їй. Аж тут голос старенького діда покликав гостей.
— Що привело вас, мої гості?
У далекому куті темної хатинки, біля величезних стелажів із книгами, які крізь малесеньке віконце ледь освітлювало сонце, виднілася сива голова дідуся з потріпаним волоссям. Дідо виглядав десь так само, як собі й уявляв хлопець: сивий, недоглянутий, відлюдькуватий. Однак попри старечий вік, дідусь мав дуже свідомий погляд і молодечу посмішку, які давали хлопцеві надію, що з нього може вийти щось путнє.
— Кхм, добридень, діду, — почав Тео. — Маю таку справу. Я взяв в однієї дівчини те, що не належало брати, і прочитав те, чого не мав читати. Тож вона гнівається. А я навіть не можу... не можу... Діду? — юнак побачив, як дідо заплющив очі, й невимовно злякався. А раптом це день дідового «заходу»? От навіщо саме зараз?
— Спокійно. У нього перерва на обідній сон, — заспокоїла тітка Герта, побачивши переляк хлопця.
— А... — видихнув Тео.
Вони постояли мовчки хвилин десять, очікуючи шансу на продовження розмови.
— Бр-р-р, кхм. Так, що ти там навіть не можеш? — пробудившись, мовив дід, чітко повторивши слова хлопця, на яких вони зупинилися.
— А... — згадував юнак, на чому він  зупинився. — Я навіть не можу отримати шансу на вибачення, бо вона ігнорує мене.
— Знаєш, юначе, — дідо почухав підборіддя, погладив густу бороду й продовжив,
 — образа чужих для нас людей зазвичай не так уже й бентежать нас. А от образа близьких нам людей ранять особливо. Та ти не журись: якщо дівчина побачить твоє щире розкаяння, то неодмінно пробачить тобі. Адже, як я бачу, ти їй не чужак.
Слова діда змусили Тео серйозно замислитися.
— Але як мені показати своє розкаяння, якщо вона й чути мене не хоче?
— Ось що тобі пораджу, — мовив дід. — Якщо дівчина не хоче тебе слухати, зроби їй десять приємних дрібничок.
— Десять приємних дрібничок? — почухав потилицю хлопець.
— Так. Цей метод діє на всі сто відсотків. Просто роби для неї щось приємне раз за разом, і згодом вона змінить своє ставлення до тебе.
Послухавши пораду діда, Тео повеселішав.
— Таки недарма ходили! Дякую, діду! — сказав на прощання Тео й щасливо почимчикував із тіткою додому.

***

Наступного ранку, сповнений надій, Тео прийшов на кухню, де вже снідала Сільвія. Він сміливо підійшов до дівчини й сів поруч із нею. Однак, побачивши її холодний, усе ще сповнений ігнорування вираз обличчя, раптом знову зніяковів.
«Ні, мені потрібно щось зробити. Якось розговорити її, щоб дізнатися, що я можу зробити приємного, як радив дід».
Юнак узяв до рук пиріжок зі сніданкової тарілки й став думати, паралельно прожовуючи шматочок, щоб приховати відчуття незручності.
«Може, я почну з погоди? Запитаю так ненароком, чи не потрібна їй допомога на дворі. Точно, блискучий план! Значить, скажу, що хмари збираються на дощ, а потім наче випадково спитаю, з чим їй допомогти. Так, чудово, поїхали».
Юнак набрався сміливості й почав свій діалог:
— Е-е-е... щось хмармбмбм... кхм...
Поки Тео думав, як почати розмову, то так розхвилювався, що, коли дійшло до діла, язик просто заплутався в усіх словах.
Сільвія глянула на юнака невимушеним поглядом, а тоді першою порушила тишу:
— Обережніше їж, дурню. Там багато кісточок.
Хлопець ніяково кивнув і продовжив сидіти в тиші, спантеличений своїм конфузом, вирішивши завершити сьогоднішні спроби вийти на діалог.