Розділ 9

Тео як завжди прогулювався двором в перерві між роботою, як раптом бачить, що Сільвія оточена групою слуг маєтку дядька Фліма.
— У неї якісь проблеми? — з насторогою подумав він і поспішив підійти до групи.
Тільки юнак наблизився, як почув характерний високий голосок.
— «Не чіпай її! — крикнув принц Южин і рвонув із мечем захищати принцесу Сінтію від злого жорстокого гобліна Теомура!»
Сільвія стояла на бочці й гучно та демонстративно виступала перед глядачами, розповідаючи якусь історію, яку сама придумала.
— Отакої. То я, значить, злий гоблін, — нахмурився юнак. — А я вже, бува, подумав, треба рятувати від якихось неприємностей цю дурепу.
— На цьому все на сьогодні, завтра продовжу, — Сільвія артистично вклонилася своїм слухачам. — А тепер швидесенько всі скидають по двадцять монеток сюди, у капелюшок, щоб я завтра повернулася з яскравим продовженням для вас!
Усі слуги покидали свої вдячні монетки й почали розходитися та повертатися до своєї роботи. На подвір’ї залишилися лише Тео і Сільвія, яка підраховувала свій заробіток.
— Так, сто сорок, сто шістдесят... пам-пам-пам, і того — двісті двадцять монеточок золотесеньких мої-ї-їх! — обіймаючи наповнений монетками капелюшок, проспівала дівчина.
— Що? Заздрісно? — помітивши скривлений погляд Теодора, відрізала вона.
— Ні. Просто цікаво, чого це я злий гоблін.
— Кхм, хто сказав, що це про тебе?
— Ще скажи, що принц Южин — це ніякий не Юстин, — глузливо підколов Тео.
— Юсти-и-ин? Який Юстин? Ні-і-і, що ти верзеш, оце ти фантазер, — нервово прикривала свій рум’янець дівчина, намагаючись перебити відчуття незручності від розкриття швидким говором.
— Ой, все, не мороч мені голову, Тео! Йди по своїх справах! А то як вчепишся до чогось, то не відклеїшся!
У цю мить юнак відчув усередині обурення від того, що дівчина вилаяла його в той час, як він щойно вирішив для себе бути добрішим до неї.
— Ти диви. Лиш подумай про тебе щось одне добре, як одразу нагадаєш тисячу лихого. Тепер розумію, що бізони якраз таки дуже тобі личать... — зі гніву випалив Тео й, тільки глянувши на спантеличене обличчя Сільвії, зрозумів, що серйозно облажався.
— Що? — запитала дівчина з налитим від гніву обличчям.
— Сільвіє, я...
— Звідки ти знаєш про бізонів? Відповідай! — напруга в голосі Сільвії все більше наростала.
Теодор стояв мовчки з відчуттям повної провини й безпорадності й не міг підібрати слів.
— Вибач, я не хотів...
— Це підло, Тео, дуже підло! — крикнула зі слізьми дівчина та побігла геть від Тео, залишивши хлопця самого на подвір’ї.
— Оце ти бовдур, Теодоре, — із розпачем промовив про себе хлопець.

***

Надвечір Тео прийшов до кухні у спробах вибачитися перед дівчиною, однак та гнівно його ігнорувала й уникала. Стомившись тинятися туди-сюди, хлопець сів за кухонний стіл і журливо підпер голову.
— Що, не можеш знайти підхід до серця дівчини? — неочікувано пролунав хриплий голос із кутка кухонної кімнати. Юнак думав, що один у кімнаті, тож неабияк злякався.
— Матінко! Тітонько Герто, це ви?
— А хто ж іще, дурбелю, — виходячи на світло, бурмотіла кухарка.
Роздивившись знайоме обличчя, юнак заспокоївся й продовжив своє журіння, жаліючись кухарці:
— Я взяв те, що не належало брати, і прочитав те, що не мав читати, тож Сільвія гнівається. А я не можу отримати її вибачення, бо, як бачите, вона ігнорує мене.
— Гег, має на це право, — буркнула грубим голосом тітка Герта.
— Ну, дякую. А то мені так не вистачало, щоб мені ще хтось зверху по макітрі надавав, — гнівно мовив хлопець.
Тітка Герта подумала хвилинку, пристально вглядаючись у хлопця, аж тому лячно стало. А тоді мовила:
— Знаю, хто тобі може допомогти.
— І хто ж? — з недовірою спитав юнак.
— Є тут один дідок-мудрець, значить, розказали мені нещодавно місцеві. Старий як світ, кості ледве купи тримаються. Але розум має світліший за світло. Усі губернатори його думку про те й про се дізнатися з’їжджаються. Часто й прості жителі відвідати, чого мудрого скаже дід, приходять.
— Ну, а далеко той дід живе?
— Нам тільки треба пройти до он того лісу, — вказала пальцем крізь вікно тітка Герта.
— Ну, наче недалеко. Ходімо вже, — нетерпляче мовив Тео й одягнув свою торбу через плече. Йому кортіло швидше отримати прощення дівчини, бо почуття вини згризало його сумління нанівець. Тож вони вирушили до лісу за мудрою порадою.