Глорія зачаровано дивилася на руки Люка, які вкотре вражали її своєю майстерністю. Після занять дівчина щоразу впрошувала хлопця зіграти для неї щось нове, чого вона ще не чула. Юнак згадував десятки творів своєї мами, які вивчав самостійно за її книгами. Потім грав власні композиції, що не поступалися в майстерності й милозвучності. Тож йому завжди було чим здивувати дівчину.
— Лукасе, ну як ти це робиш? Ти просто за частку мілісекунди переставляєш акорди й ніколи не промахуєшся! — ніби вперше дивувалася дівчина.
— А-ха-хах, не переживай. Якщо добре потренуватися, це не так уже й важко.
— Не важко, аякже, — пробурмотіла дівчина, відвернувшись від щиро розсмішеного її безпосередністю хлопця. Тоді вона на хвилинку завмерла, наче щось обдумуючи.
— Люку…
— Так?
— Я знаю, що ти боїшся батька. Але… ти не думав коли-небудь відкрити комусь свій дар?
— Я вже відкрив. Тобі.
— Ні, я не це маю на увазі. Я ж поїду додому. І твоя музика так і залишиться тут, у цих стінах, назавжди. Невже тебе це не засмучує?
— Ні, не засмучує, — відрізав хлопець.
— Але ж ти розумієш, що таких талановитих людей, як ти, одиниці в усьому світі? А раптом твій батько, почувши твою гру…
— Мене це не хвилює, Глорі, — різко перервав дівчину Лукас.
Така різка відповідь дещо спантеличила її. Вона ніколи не бачила, як Люк гнівається. Юнак почав згортати всі папери й складати їх на полицю, а тоді застиг біля вікна, наче поринув у свої роздуми.
Хоч після смерті мами навчання Люка обірвалося в досить юному віці, хлопець уже давно дістався найвищої полиці, де зберігалися партитури для маминих випускників.
Відтоді, як він втратив найціннішу людину, він жив лише цими знаннями. Знову й знову повторював усе, чого навчився. Доти, доки судоми не зводили його зап’ястя. Ця музика, ці вміння і це фортепіано — єдина, остання пам’ять про найдорожче. Останній зв’язок із тим життям, коли вони з мамою були разом. Коли хтось був на його боці й захищав. Коли він міг бути вільним у своїх прагненнях. Коли не потрібно було відповідати чиїмось стандартам і очікуванням. Коли хоч щось у цьому житті радувало.
Тому страх того, що він втратить бодай дрібку своїх умінь, лякав його не менше за власну смерть. Йому здавалося: якщо він забуде, розслабиться, пропустить хоча б день гри — назавжди обірве цей зв’язок і пам’ять про матір. Тлж біль породив генія. Однак юнакові не було діла до власної геніальності. Для нього його обдарування — лише рятувальний пояс. Без музики він просто загине у світі, в якому нікому не помітний і нікому не потрібен.
— Гаразд. Якщо тебе це так турбує, більше не буду про це говорити, — намагалася з розумінням поставитися до поглядів хлопця дівчина. Однак її простодушність лише змушувала її відчувати спантеличення через таке вперте небажання Люка показати свій талант людям.
— Добре, Глорі. Думаю, нам уже пора.
— Так, треба поспішати, а то знову запізнимося на обід.
Підлітки вийшли з приміщення, замкнули двері та попрямували
додому.
Дорога пролягала через ринок, тож за кілька хвилин побоювання Глорії справдилися — вона знову зустрілася з Юстином. Старший брат стояв на узбіччі, незрозуміло для неї, наче завмер, тож вона сподівалася непомітно проскочити з Люком, змішавшись із натовпом. Та її сподівання не справдилися — Юстин таки помітив їх і попрямував назустріч.
— Юне, ми з Люком просто…
— Вибач, сестро, але наразі це найменше, що мене хвилює, — стривожено відповів юнак і одразу звернувся до Люка.
— Лукасе, є розмова.
— Кажи, — спантеличено відповів той.
— Ти знаєш щось про вельденорців?
Щойно Юстин вимовив цю назву, у Люка підступив ком до горла, стисло груди. Він ніби відлетів кудись думками. Вмить перед очима пробігли уривки спогадів того дня, коли не стало матері: чорний густий дим пожежі, що душив повітря; крики, що лунали зусібіч; безліч вояків, які бігали до напірної вежі й назад із водою; наляканий батько, що підходив до людей із переляком в очах і повторював одне й те саме: «Моя Рута, ви бачили Руту?»
Раптовий доторк Глоріїної руки повернув хлопця в реальність. Глянувши на його обличчя, дівчина зрозуміла, що йому зле. Він ніби раптово прокинувся й намагався знову вникнути в те, про що говорить Юстин.
— Учора я випадково підслухав розмову наших батьків. І те, що почув, неабияк мене схвилювало, — продовжив Юн.
— Мій батько благав твого покинути Клірвел через якогось Реніто. Однак твій батько й слухати про це не хоче. А щойно місцева жінка розповіла, що ситуація в місті дуже загострюється. Вони притискають місцевих, грабують торговців, Люку! Потрібно щось робити! Я стороння людина й точно не переконаю твого батька, розумієш? Але ти його син, він мав би прислухатися до тебе.
Закінчивши говорити, Юстин втупив погляд у Люка, очікуючи відповіді. Тривога ніби повисла в повітрі й зробила його важким для дихання. Глорія теж стривожено дивилася на юнака.
— Якщо Реніто повернувся, то справи дуже сумні, — хлопець нарешті зібрався з думками. — Та сумнішим може бути лише те, що батько ніколи не прислухається до того, що скажу я. Я розкажу все Стефану, якщо він, звісно, захоче мене слухати.
— Іншого виходу немає, Люку.
— Постараюся зробити все, що в моїх силах, — боляче проковтнувши ком, що стояв у горлі, мовив юнак, і всі троє поспішили до маєтку.
#73 в Історичний роман
#334 в Молодіжна проза
драма минулого, таємниці маленького містечка, історичні пригоди
Відредаговано: 07.03.2026