Розділ 7

Юнак стояв віддалік десь із годину, усе намагаючись приборкати емоції та прояснити розум. Він метався між тим, щоб підійти до жінки й спитати напряму, хто вона, і тим, щоб не виставити себе бовдуром.
«Ні, стільки років минуло. Вона виглядає надто молодо. Але… але ж подібність настільки вражаюча. Ч-чи ні? Усе ж п’ятнадцять років пройшло, я пам’ятаю лише образ. Можливо, вчорашня підслухана розмова так сильно на мене вплинула, що я просто сам навіюю те, у що хочу вірити?» — знову схилявся в бік сумнівів юнак, доки його роздуми не перервав жіночий голос позаду, що звернувся до нього.
— Пане, вам щось порадити?
Юстин так заглибився у свої роздуми, що перестав помічати всіх довкола. Розвернувшись і переконавшись, що цей голос належить саме цій жінці, він зніяковів. Побачивши в її очах запитання, хлопець зрозумів, що весь цей час, поки літав у своїх думках, метався довкола прилавка й, напевно, виглядав як якийсь божевільний.
— А… т-так… так, перепрошую. Я саме намагався вибрати між… — юнак швидко пробігся очима по прилавку, — між… цими двома тканинами. — Хлопець невпевнено вказав пальцем.
— Ну що ж, — взялася за боки жінка, — а яке призначення?
— Призначення? — не второпав юнак.
— Ну, призначення тканини. Для чого вона вам?
— А… е-е-е… постіль. Мені потрібна тканина для пошиття постелі.
— Тоді ось ці лляні найкраще підійдуть, — відповіла жінка звичним для торгівців тоном.
— Так… тоді пакуйте. Ось ці, які ви порадили.
Жінка спакувала тканини, акуратно зв’язавши їх стрічкою, та передала юнакові. Хлопець узяв пакунок і вже був готовий іти, та, постоявши з хвилину, повернувся й, усе ще вагаючись, запитав:
— Вибачте… знаю, це дуже дивне запитання від незнайомця, та… чи могли б ви сказати, як довго ви проживаєте в Клірвелі? Ви тут із дитинства чи, можливо, колись прибули сюди звідкись?
— А… так. Я фіолійка.
— Фіолійка! — вигуком повторив юнак, але, побачивши переляк жінки, хутко перепросив. — Ой, вибачаюся, мадам.
«Мама теж була з Фіоліції. Сходиться. Принаймні в цьому», — подумав він.
У цей момент із двору до жінки підбігла дівчинка на вигляд років дванадцяти.
— Мамо, я вже поскладала всі залишки тканин. Їх залишилося не так багато.
— Зрозуміла. Дякую, люба.
Ви ще щось хотіли, пане?
— А, ні. Я перепрошую ще раз. Ви… просто нагадали мені декого, та, гадаю, я помилився. На все добре.
«Ні, це не може бути мама. Та навіть якщо так… це означає, що вона вже має іншу сім’ю… та й… вона б, певно, упізнала рідного сина», — думав він, розвернувшись у напрямку дому. Та вмить жінка викликнула його:
— Колись я думала, що це місце — моя фортеця. Та життя…
Юнак розвернувся в надії почути хоча б ще одну зачіпку.
— Життя буває таким — просто вириває тебе з корінням із твого місця й змушує починати все наново, ніби минулого й не було.
Жінка з сумом посміхнулася. По очах було видно: юнак зачепив її за живе. Схоже, життя дало чимало випробувань на її шляху.
— Та, схоже, й тут нам хочуть обрубати коріння. Де не глянь — усюди ці покидьки-вельденорці. Тепер і торгівля опинилася під їхніми грабіжницькими лапами. Забирають четвертину прибутку у свою так звану казну. Ми з донькою ледь тримаємося на плаву. Продаю ці тканини, і далі не знаю, що робитиму. Не розумію, як губернатор, містер Флім, не бачить усього цього безладу! — з жалем і відчаєм промовила жінка.
Почувши ці слова, Юстин відчув глибокий сум і водночас певне спантеличення, тож намагався розібратися в почутому.
— Вельде… ннорці? Хто це?
— Ох, схоже, ви не тутешній.
— Так, пробачте. Але я хотів би знати. Розкажіть, будь ласка, хто це і чому вони вам погрожують?
— Вельденорці — це варвари й брехуни, — сказала жінка, похмурнівши від гніву, й продовжила: — Варвари й брехуни, що вже кілька десятиліть утискають місцевих. Особливо нас, фіолійців. Вони стверджують, що ми колись поневолювали їхніх предків, тож нібито мстяться за них. У Клірвелі найбільше поселення фіолійців, і вони запевняють, що наші будинки раніше належали їхнім предкам. Однак їхнім легендам не існує жодних доказів.
— Зрозуміло… — із сумом подивився на жінку юнак. Він уже забув про свою первинну мету — дізнатися, чи ця жінка не його мати. Тепер він перемкнув увагу на те, щоб зрозуміти, яка небезпека вирує в повітрі цього міста та як це може стосуватися його родини й родини дядька Фліма.
— Якщо ваша ласка, підкажіть, а як це стосується губернатора Фліма?
— Та як же не стосується? Предки губернатора Фліма — це перші фіолійці, що прибули на ці землі, до Клірвела. Ось і пряма вікова ворожнеча.
Згадуючи вчорашній діалог, розповідь жінки дещо прояснила Юстинові підслухану розмову батька з дядьком Флімом. Якщо скласти все в один пазл, стає зрозуміло, що застереження батька мають підстави. Однак невже дядько Флім настільки необачний, що не бачить безмежної влади ворогів, які безчинствують просто перед його носом?
— Я дякую вам за те, що розповіли мені, — лагідно промовив юнак і вже хотів іти, та вирішив зупинитися ще на мить. — А спакуєте ще ці два рулони?
— Ах… так, звісно! — із вдячністю мовила жінка.
— Тримайте. І дякую вам! — радісно додала вона, подаючи черговий пакунок у руки юнакові.
— Немає за що. Бережіть себе! — мовив Юстин і з тривогою поспішив додому. Треба якнайшвидше попередити дядька Фліма про небезпечну ситуацію. Однак дядько Флім — людина гордовита. Чи стане він слухати недосвідченого хлопчиська? — усе ще вагаючись, думав Юстин.