Розділ 5

А в цей час на східцях заднього подвір’я задумано сидів Теодор, підперши долонями щоки й утупивши погляд кудись у далину, наче підвис.
Учора, коли всі пішли на прогулянку, хлопець вирішив скористатися нагодою й потайки відшукати той самий щоденник помсти, про який усі жартували перед від’їздом. Тож, коли всі рушили до міста, він хутко закінчив із допомогою тітці Герті, а тоді прокрався до кімнати й нишком узявся нишпорити в речах дівчини.
І от — на самому дні однієї з полиць — він знайшов невеличкий записник. Зрадівши знахідці, юнак радісно потер долоні, дістав його й узявся переглядати. Та вже за хвилину зрозумів, що помилився.
— Ех, це не він… — розчаровано пробурмотів юнак.
Однак у ту ж мить його очі впали на текст сторінок, у яких дівчина описувала своє захоплення Юстином. Схоже, він натрапив на її особистий щоденник. Хлопець насторожено озирнувся й заходився сторінка за сторінкою перечитувати таємниці дівчини.
— Ну, тримайся. Тепер я відіграюся, — хитро тішився він про себе.
Гортаючи сторінки, хлопець вибірково озвучував уголос те, що його вражало або смішило. Показово відкашлявшись, він почав глузливо читати й гучно сміятися.
— Кхм. «Мої мрії. Перше — вийти заміж за Юстина… Пха-ха-ха!» Треба йому розказати! — заходився реготати хлопчина.
«Друге. Я мрію…» Що? «Побачити справжнього б… бізона в дикій природі?» А-ха-ха! Ну й дивачка!
Втративши відчуття часу й перегорнувши вже десятки сторінок, хлопець зупинився на одному з розворотів. Він натрапив на спогади з тих часів, коли дядько Бен прийняв їх до себе в дім слугами.
— О, пам’ятаю я той день… Ми ледь не побилися тоді на ринку, — поринув у спогади юнак.

Їм було тоді всього по десять. Життя в притулку, куди вони потрапили майже водночас, не жалувало нікого зі своїх вихованців. То було місце, де закони й правила діяли лише в одному напрямку — проти слабших. Тобто дітей.
Злісна вихователька, місіс Грода, змушувала дітей продавати на ринку всякий непотріб, забираючи всі зароблені кошти собі. А тому, хто приносив більше, обіцяла гору смаколиків, пожертвуваних притулку добрими людьми.
Одного разу Сільвія торгувала речами на ринку, коли раптом помітила, що по інший бік вулиці, біля самих воріт, стоїть Теодор і також продає свій крам. Його місце було надзвичайно вигідним: біля входу він одразу привертав увагу всіх відвідувачів, адже це був єдиний вхід на ринок.
Сільвія ж тулилася в провулку, де на неї майже ніхто не зважав. Тож вона підійшла й стала по інший бік від Тео, пропонуючи свої товари. Хлопець розлютився й почав її проганяти.
— Ей! Це моє місце! Вали у свій провулок!
— Ти його купив, що іншим тут стояти не можна?! — гнівалася дівчина.
— Добре ти собі прилаштувався. Уже третій тиждень набиваєш пузо смаколиками, а я жую лише цю противну кашу з води та пшона! Нічого тобі не станеться, якщо раз ще хтось біля тебе постоїть і попродає!
Почувши це, Тео звернув увагу на те, якою блідою була дівчина, йому стало її шкода. Не кажучи більше ні слова, він відійшов від воріт, повністю поступившись їй вигідним місцем, а сам став у провулку, де раніше стояла вона.
За кілька годин на ринок зайшов дядько Бен. Побачивши статно вбраного чоловіка, Сільвія хутко підбігла до нього:
— Добрий чоловіче, придбайте намисто! Дивіться, яке гарне!
Дядько вже було хотів пройти повз, та, глянувши на худеньку блідувату дівчинку, зупинився й запитав:
— Ти звідки сама будеш?
— Я живу в притулку нижче вулицею. Купіть намисто, дуже вас прошу! Я вже місяць не їла смаколиків! — благала вона.
Заглянувши в ті щирі оченята, дядько Бен не зміг пройти осторонь. Він присів і запитав:
— Тобі скільки років?
— Дев'ять, пане.
— Хочеш мати справжню роботу, за яку отримуватимеш власні кишенькові гроші? Моїй кухарці потрібна помічниця. А ще в мене є донька, твоя ровесниця, — їй не завадить подруга.
Обличчя дівчинки вмить засяяло.
— Власні кишенькові? Справді?!
— Саме так, — усміхнувся дядько Бен.
У ту ж мить вона згадала про Тео, який поступився їй місцем. Розуміючи, що на її місці міг бути він, дівчинка поспішила додати:
— Пане, а, може, вам потрібен ще один слуга? Тут нижче стоїть один хлопака. Він, звісно, бовдур, але, мушу визнати, працьовитий бовдур. Вам точно стане в пригоді.
— Ну-у… — замислено протягнув дядько. — Власне, допомога з господарством мені не завадить. Та й за кіньми з віком доглядати важче. Веди мене до того парубка — познайомимось.
Так дядько Бен забрав до себе обох дітей. А згодом подбав і про те, щоб тітку Гроду було звільнено, а притулок передали в руки доброї, совісної людини.

— А я й гадки не мав, що це насправді її заслуга… — дочитавши сторінку, мовив Тео.
Він повернув щоденник на місце, звідки взяв його, забувши про бажання помсти, й повернувся до своїх справ, все не відпускаючи прочитане.