Розділ 4

Наступного ранку Глорія прокинулася раніше, ніж зазвичай. Дівчина вирішила скористатися цією нагодою й вийти на прогулянку до саду маєтку. Спускаючись сходами, вона застала картину: Лукас знову кудись збирався, прямуючи до виходу. Та з іншого боку маєтку кудись поспішав дядько Флім і, на прикрість хлопця, помітив його втечу.
— А ну стояти, юначе! — на прикрість Люку зупинив його батько.
— Куди це ти знову пропав учора після застілля? — припер питанням юнака батько.
З реакції юнака було зрозуміло, що він, схоже, не розраховував з самого ранку зустрітися віч-на-віч із батьком.
— Я… — почав шукати виправдання хлопець. — Я просто пішов раніше в місто прогулятися наодинці.
— То чому так пізно повернувся? — з недовірою продовжив тиснути батько.
— Просто… згодом я приєднався до загальної прогулянки, — хутко вигадав виправдання юнак.
Він уже збирався прямувати далі до виходу, аж раптом дядько Флім помітив Глорію, що спостерігала за діалогом.
— О! Доброго ранку, юна леді! Як ви? Добре відпочили? Як вам учорашня прогулянка містом? — розсипався питаннями дядько.
В цю мить обличчя Люка потьмяніло — він розумів, що перебуває за крок до викриття. Єдиною надією залишалася милість дівчини, з якою він фактично не був знайомий.
Глорія помітила хвилювання на його обличчі й жваво відповіла:
— Усе чудово, дядьку Фліме. Ми всі дуже гарно провели час. Ваші сини — чудові путівники! — упевнено й переконливо мовила вона.
Її надзвичайно цікавило, які таємниці ховає цей юнак, тож вона не мала наміру ворогувати з ним.
Обличчя хлопця виразило полегшення. Він злегка, вдячно кивнув дівчині.
— Ну, гаразд, леді. Ви кудись прямували? Не затримуватиму вас, — отримавши відповіді, батько попрямував у своїх справах.
Щойно він зник з поля зору, Глорія глянула на Люка підозрілим і водночас переможним поглядом. Тепер у цього юнака був боржок перед нею — тож вона нарешті зможе задовольнити свою цікавість.
— Ти дуже підозрілий, — озвалася Глорія.
— Підозрілий? Я? — хлопець ще намагався тримати обличчя, вдаючи нерозуміння.
— Саме так. Ходиш туди-сюди. Постійно кудись зникаєш, — сказала вона, кинувши пильний погляд, який дав зрозуміти: далі прикидатися немає сенсу.
— Гаразд… — зітхнув хлопець. — Якщо хочеш, можеш піти зі мною. Сподіваюся, тобі можна довіряти?
«Якщо ця дівчина прикрила мене, то не має наміру будувати підступи», — подумав Люк.
— Обіцяю зберегти все в найміцнішій таємниці! — радісно й упевнено відповіла Глорія.
Так, прийнявши її згоду, підлітки разом вирушили в місто.

Ранок у Клірвелі був тихим. Місто лише прокидалося разом із новим світанком. Люк і Глорія мовчки прямували вулицями, які тільки-но починали наповнюватися життям. Продавці на ринку розкладали товар, охоронці змінювали один одного на постах.
Глорія замиловано поглинала атмосферу. Клірвел був зовсім не таким, як учора — іншим, справжнім.
Нарешті вони звернули в той самий провулок, де дівчина напередодні помітила юнака. Люк ще раз глянув на неї сором’язливо, й вказавши на двері, мовив:
— Ми на місці.
Він присів навколішки, простяг руку в пролом між стіною й дістав ключ та кілька паперів. Відімкнув старенькі двері й жестом запросив дівчину всередину.
Глорія побачила маленьку, доглянуту, напівпорожню кімнатку. На підвіконні зеленіли старанно виплекані рослини, а в центрі стояло стареньке фортепіано.
— Ти граєш? — здивовано спитала вона.
— Угу, — кивнув хлопець, відчиняючи вікно, щоб провітрити приміщення.
Він узяв глечик і пішов набрати води у невеличкому фонтанчику, щоб полити рослини. Тим часом Глорія, відкривши кришку фортепіано, легенько торкалася випадкових клавіш.
Закінчивши справи, Люк присів на лавку й зітхнув.
— Ось це моє місце спокою, так би мовити, — провівши рукою по кімнаті, сказав він. — Сюди я тікаю від пильного батькового ока.
— Тут дуже затишно, — тепло відповіла Глорія.
— Колись моя мама навчала тут дітей знатних родин… — хлопець на мить замовк. — До того, як вона загинула, вона навчала і мене. Мій батько з дитинства ніколи не хотів, щоб я займався музикою. Він сварився через це з матір’ю, завжди називав музику не чоловічою справою. А після її смерті намагався стерти будь-які сліди того, що нагадувало б про неї й знову ранило. Тож ніхто не знає, що я й досі доглядаю за цим місцем.
Глорія слухала, відчуваючи глибоке співчуття. Хоч вона свою маму навіть й не пам'ятала, все ж могла розділити його біль.
— Ну, гаразд, — зрештою мовив Люк, намагаючись розвіяти важку тишу. — Ти, мабуть, хотіла б щось послухати?
— Звичайно, — усміхнулася вона.
  Тож юнак зручно вмостився. Розгорнув папери з партитурою на пюпітрі та, розклавши пальці на потрібних клавішах, зайняв позицію для вступу. Він глибоко вдихнув і натхненно поринув у гру.
У цю мить від кінчиків пальців, що лагідно торкалися клавіш, у повітря здійнялася ніжна мелодія. Вона починалася спокійно, переливаючись від однієї руки до іншої. З кожною миттю ритм прискорювався, а руки з відточеною майстерністю виводили дедалі складніші, та водночас мелозвучні акорди.
Глорія слухала його гру, затамувавши подих. Його майстерність вражала дівчину так, ніби, слухаючи музичний твір, вона чула розповідь про його життя. Вона відчувала — це не просто мелодія, не просто партитура. Це його історія. Історія, у якій переплелися дитяча радість, ностальгія за минулим, трагедія втрати, сум, розпач, самотність і питання без відповідей. Вона розуміла, що стає свідком рідкісного й незвичайного дару.
Музична історія повільно стихла й, заповільнившись, дійшла до свого логічного кінця.
— Люк, це було… це вражаюче! У тебе неймовірний дар! — із захватом вигукнула Глорія.
— Тільки дуже прошу тебе, нехай це залишиться між нами. .
— Звичайно, Люку. Я збережу це в найпотаємнішій таємниці, — розуміюче мовила Глорія, поклавши руку йому на плече.
На знак вдячності хлопець усміхнувся:
— Я хочу послухати ще! — жваво додала дівчина.
— А хочеш, навчу тебе щось грати? Щось не складне, але мелозвучне.
— А ти можеш? — усміхнулася у відповідь дівчина.
— Звісно. Без питань! — жваво запевнив він і, трохи посунувшись на краєчок лавки, постукав по вільному місцю, запрошуючи її сісти.
Глорія радо приєдналася й почала уважно повторювати все, що він показував. Попри помилки й неточності, які час від часу проскакували й смішили підлітків, навчання нової навички принесло дівчині неабиякий захват. Час минав так швидко, що нові друзі втратили відчуття його плину.
Раптом дівчина підскочила:
— Ой, це ж уже полудень! Батько, певно, хвилюватиметься за мене.
— І справді. Час так швидко проминув. Ходімо додому, — поділив її тривогу Люк, і вони разом вирушили назад.
Ця подія неабияк зблизила Глорію та Люка, тож дорогою додому вони ділилися різними життєвими історіями, сміялися й жартували. Увійшовши до брами маєтку, все ще жваво спілкуючись, новоспечених друзів у дверях зустрів Стефан.
Побачивши, як його тихий, зазвичай відлюдькуватий брат знайшов спільну мову з дівчиною, до якої він сам так і не зміг підступитися, Стефан відчув змішані емоції. Юнак не міг зрозуміти, як ці двоє, ще вчора чужі люди, могли зблизитися всього за один ранок. Він зупинив їх, перегородивши дорогу, й запитав:
— Ви… кудись ходили разом?
Глорія з Люком перезирнулися, після чого Люк хутко відповів:
— Глорія попросила провести її на міський ринок, щоб дещо придбати.
«Глорія? Він уже звертається до неї так нефамільярно?» — майнуло в голові Стефана, і внутрішнє роздратування лише посилилося.
Не помітивши в їхніх руках жодного пакунка, він уточнив:
— І що ж ви придбали, міс?
Знову переглянувшись із Люком, цього разу відповіла Глорія:
— Деякі смаколики. Але я вже поласувала ними дорогою.
— Гаразд, піду готуватися до обідньої трапези, — додала вона й хутко прослизнула повз юнака до будинку.
Люк ще хвилину постояв, а тоді мовив:
— І я піду готуватися, — і теж поспішив піти, залишивши брата наодинці з думками.
Озирнувшись услід підліткам, Стефан відчув, як його наповнює гнів.
«Люк ніколи не подавав родині жодних надій. Завжди тримався осторонь, нічого не потребував, не вимагав. То чому ж зараз, саме тепер, він вирішив висунутися?» — не вгамовувався він у гнівних роздумах.
Стефан відчув, що вперше в чомусь програє. Та нехай. Один програш — не поразка.
Але Лукасу?..