Розділ 2

З першими променями наступного дня екіпаж губернаторської родини покинув рідний двір. Колеса ритмічно стукотіли по камінню.
Глорія, притримуючи капелюшок, не могла стримати усмішки — дорога змінювалася швидко, краєвиди ставали дедалі живописнішими, а повітря — насиченішим морським подихом.
Сільвія, не стримуючи захвату, раз у раз виглядала з екіпажа, сподіваючись якомога детальніше розгледіти довгоочікуваний пейзаж безкрайнього моря, що відбивав у собі небесну блакить.
— Бачу, ти дуже хочеш, щоб твоє обличчя невдовзі перевірило, чи рівна дорога? — іронічно кинув Тео зауваження Сільвії.
— Ти за себе переживай, — скривилася Сільвія. — Це твоє лице у нас постійно тренується на сходах.
Обличчя Тео насупилося від такої неочікувано гострої відсічі.
Господар поглянув у бік сварливої двійні й, насупивши густі брови, наказав слугам:
— Тільки давайте так, щоб я не хвилювався за вас двох. Поводьтеся з честю й не наробіть нам дурної слави, прошу вас!
— Так, дядьку Бене, — присоромлено відповіли підлітки.
— Батьку, а чим нам зайнятися в Клірвелі, поки ти будеш зайнятий? — з передчуттям пригод запитала Глорія.
Вона була ще зовсім крихітною, коли востаннє родиною відвідувала дядька Фліма, тож тепер відчувала легке хвилювання — вона зовсім не пам’ятала дому, куди вони прямували гостювати.
— Пам’ятаєш синів дядька Фліма? Ах, ти тоді ще зовсім маленькою була. Так от, у дядька Фліма двоє синів: старший — Стефан і молодший — Лукас. Славні парубки. Я скажу їм показати тобі місто. Думаю, ви знайдете спільну мову.
Гучне тупотіння копит у супроводі протяжного фиркання коней зупинилося на центральній вуличці Клірвела, й усі подорожні поспіхом вибігли назовні, розглядаючи міські краєвиди.
— Он-он воно! Безкрайнє море! Моречко, нарешті-і-і! — у повному захваті вигукнула Сільвія.
— Так, моречко буде потім, а зараз нумо прибирати наші речі з повозу, лакею вже пора, — мовив дядько Бен, знімаючи один за одним ящики з воза.
Почувши галас гостей, із маєтку, біля якого зупинився кортеж, вибіг дядько Флім, щиро обіймаючи дядька Бена та дітей. За ним з дому вийшли двоє юнаків.
— Ох, ви тут! Юстине, оце ти витягнувся! Та ще й погарнішав, юначе! — поплескав хлопця по плечі дядько. — Глоріє, дівчинко, це ти? Та ж справжня принцеса! Саме для нашого Стефана!
— Ну, Фліме, не сором дітей, — з усмішкою відповів дядько Бен, помітивши легкий рум’янець на щоках Глорії.
Усі гості рушили за дядьком Флімом, який проводив їх до дому, попутно показуючи то в один бік, то в інший і знайомлячи з маєтком.
— Ось там у нас гостьовий дворик, а там — майданчик для міських зборів. Так, вони відбуваються просто тут. А ось там — квітковий сад. Зазвичай там ви можете зустріти нашого меншого… бездаря.
Нарешті гості підійшли до будинку. У дверях їх зустрічали двоє юнаків.
«Судячи з вигляду, це Стефан — старший брат», — подумала Глорія, зіставляючи братів з оповідями батька.
Високий, статний, гордовитий з виду, Стефан стояв попереду, заклавши руки за спину. Він був убраний у строгу одіж із погонами на плечах, що вказували на його поважний статус помічника батька. Юнак дивився на гостей, гордо припіднявши голову, наче весь маєток був його власною заслугою. Увесь його вигляд одразу говорив сам за себе: упевнений, пробивний, той, хто не дасть себе скривдити.
«А ось цей, позаду, певно, Лукас», — завершила свій аналіз дівчина.
Позаду старшого брата стояв хлопець нижчого зросту, коричневоволосий, скромно й непримітно вдягнений. Він дивився кудись удалечінь, ніби перебував у власних думках. Та попри тінь старшого брата, Глорія відчувала в ньому щось особливе. Риси його обличчя здавалися їй доброзичливими й теплими. Цікавість змусила її мимоволі задивитися на юнака. Лише зустрівшись із ним поглядом, вона спам’яталася й хутко відвела очі, вдаючи, що неймовірно зацікавлена розповідями дядька Фліма.
— Ну що ж, знайомтеся, любі гості. Хлопці? — глянув дядько Флім на синів.
— Стефан, — хутко представився старший брат, потиснувши руку спочатку дядькові Бену, потім Юстину. Тоді зупинив погляд на Глорії.
— Леді, — мовив він і злегка вклонився.
— Глорія, — швидко відповіла дівчина й перевела погляд на молодшого брата.
Після короткої паузи задуманий хлопець скромно мовив:
— Я Лукас. Раді вітати вас у Клірвелі.
Його голос звучав спокійно й лагідно, вдало доповнюючи образ, який склався в уяві Глорії.
— Ну що ж, не будемо гаяти часу. Ви, певно, зголодніли з дороги. Слуги вже накрили обід, тож прошу до столу, — жваво запросив господар.

  Під стукіт столових приборів за столом залунали розмови. Старі друзі згадували минуле, ділилися теперішнім і загадували майбутнє.
— Бене, ти виростив таку достойну леді, — не вгамовувався дядько Флім. — Думаю, як зачекати ще років із п’ять, то буде чудова партія моєму Стефанові!
Ці слова змушували Глорію почуватися вкрай ніяково. Вона ледь тримала натягнуту посмішку, стримуючи бажання якнайшвидше залишити застілля.
— Зачекай, Фліме. Але ж у тебе ще один син, — зауважив дядько Бен, вказавши на Лукаса, який тихо сидів з краю столу.
— Ай, Люк… — насуплено кинув батько. — Він тільки й уміє, що ґав ловити. Жодних амбіцій, жодних прагнень. Такий простак навряд чи колись зацікавить таких панянок.
Такі слова у бік молодшого сина видались Глорії надто різючими. Та, глянувши на байдужу реакцію хлопця, стало зрозуміло — подібні зауваження були для нього звичними. Їй стало шкода юнака.

   ***
Тим часом слуги облаштовувалися на новому місці. Теодор, закінчивши свої справи, прогулювався територією маєтку, оглядаючи двір і насвистуючи ненав’язливу мелодію. Нудьга накривала хлопця, тож він шукав, чим себе зайняти. Аж ось його увагу привернув важіль у стіні.
— Може, варто спочатку спитати когось, що це таке? — застережливо мовила Сільвія.
— А раптом він відкриває якийсь потаємний хід? — прошепотів Тео загадковим тоном.
— Облиш… хоча мені й самій цікаво, до чого цей дивний важіль, але…
— Ну, гаразд! — не дослухавши, Тео щосили опустив важіль донизу.
В ту ж мить пролунав гучний сигнал. З усіх боків долинув тупіт, і до центру двору, де стояли підлітки, збіглися безліч озброєних охоронців, вишикувавшись у рівні колони.
— …Ой-йой… — завмер Тео.
Сільвія зітхнула й підсумувала:
— Думаю, тобі таки варто було мене дослухати.