Розділ 1

Холод пробивав наскрізь тонесеньке пальто Глорії. Здавалося, вітер на зло піднімав осілий сніг, метаючи його крупинки в обличчя дівчини, щоб показати, які слабкі її сили проти всіх обставин. Посеред холодного, пустого степу, на противагу снігу й заметілі, дівчина ледь пересувала ноги від втоми. От-от вдалині, на пагорбі, вже виднілося світло передмістя, куди вона прямувала. Залишилося ще трішечки дібратися до людей — а там надійде допомога. Треба тільки зібрати частинки останніх сил і зробити цей останній ривок.
Однак дорога вже занадто довго витягувала всю її енергію. Піддавшись силі стихійної негоди, вона впала долілиць, обезсилена, міцно стискаючи в кулаці згорнуті папірці з нотною партитурою, почерканою чорнилом та обписаною іменами й прізвищами якихось людей. Вона стискала їх так міцно, наче вони — її останній путівник і надія.
— Ще трішки… Я мушу дістатися! Ще трішечки… — ледь чутно шепотіла Глорія тремтячими від холоду губами.
Здавалося, стихія взяла гору, не залишивши іншого вибору, окрім як піддатися знемозі й лягти на пронизуючий холодом сніг. На мить дівчина відчула полегшення, адже більше вона їй не противилася. Зрадницька сонливість почала накочуватися на повіки, даруючи обманливу ілюзію відпочинку.
— Я… лише перепочину… і піду далі…
Стихія взяла верх, заволодівши незламним духом дівчини, і вона поринула в сон. Сон, у якому її огорнули теплі спогади минулого. Спогади того часу, коли дні були такими безтурботними. Спогади того дня, з якого все почалося…

***

Маленьке містечко Астервіль поволі прокидалося разом із сонцем. Його ніжний промінець ковзав дахами, пробігав кам’яними стінами і, зрештою, дістався віконця спальні юної Глорії. Одночасно з ним, ніби за сигналом, з першого поверху маєтку пролунали гучні крики.
— Тео, ти дровина безтолкова! З тебе толку, як з колоди! — почувся дівочий, зовсім не співзвучний із подібними грубіянствами високий голосочок, який змусив ще не розплющену білявку скривитися.
— Пан сказав негайно помити коней, тож я взяв перше, що під руку потрапило! Звідки ж мені знати, що ти в тому відрі зазвичай щось квасиш?! — не забарилася відповідь істеричним юнацьким голоском.
То були Теодор та Сільвія — вічно тлумлячі одне одного слуги дому сім’ї Деверо.
Глорія зітхнула.
«Вони ніколи не зраджують собі», — подумала вона.
Суперечки цих двох уже давно перетворилися на передсніданковий ритуал цього дому. Прийнявши те, що шансів додивитися солодкий сон більше немає, Глорія підвелася з ліжка, потягнулася й сонно почимчикувала сходами вниз.
— Глорі, може, відправите кудись у заслання цього бовдура? Він кухонну каністру від промислового відра відрізнити не може! — сварливе щебетання юної служниці ніяк не вщухало.
— Варто було це зробити ще тоді, як він усе місто на вуха підняв, сплутавши схід сонця з пожежею! Люди з такими мізками небезпечні!
— Краще вже сплутати світанок із пожежею, ніж пожежу зі світанком, хіба ні? — весело озвалася Глорія, спершися на перила сходів, що вели до кухні, де й відбувалося протистояння. Її завжди веселила чванливість цих двох.
— О-о-о, хто б ще про мізки тут зазіхався! — обурено вигукнув юнак.
— Хтось уже забув, як нещодавно плакав, бо й гадки не мав, що м’ясо в млинцях, які сама ж готує, — це туші її друзів-тваринок із нашої стайні? — іронічно кинув Теодор.
— А оце було підло! — Сільвія зашарілася. — Я думала, нам усе м’ясо з ринку доставляють!
— А на ринок, по-твоєму, як воно потрапляє, дурепо? — розсміявся слуга.
— Сільвія ж дівчинка, в неї просто надто чутливе серце до таких відкриттів, — пролунав лагідний юнацький голос згори.
Сходами до кухні спускався милий парубок Юстин, старший брат Глорії.
— Ох, Юне, ти єдиний, хто тут розуміє жінок! — розплилася в усмішці Сільвія.
— Тут немає жінок, окрім молодої пані Глорії, — кинув Тео.
У цю ж мить він відчув різкий холодок, що пробіг спиною, — з далекого темного кутка кухні.
—І.. е-е.. нашої любої тітоньки Герти! — виправився юнак так швидко, як тільки зміг, поки громовий, погляд з-під лоба і важка рука великої, пухлої, насупленої жіночки, що місила тісто в кутку, не дісталися його. З кухаркою тітонькою Гертою жарти були погані.
— Швиденько ти… — глузливо почав Юстин.
— Тссс… — прошипів Тео крізь зуби, намагаючись загладити кути своєї помилки.
— Відверто кажучи Сільвію ще можна назвати симпатичною, — продовжив Юстин, прожовуючи бутерброд зі сніданкового столу.
Ці слова змусили дівчину ще більше розплистися в усмішці, погладжуючи довгу чорняву косу.
— Ой, слину не пускай, — відрізав Тео.
— Перекладу слова Юна: він мав на увазі, що ти трішки краща за порося, а не єдина й неповторна красуня, яку ледве носить ця земля.
Посмішка Сільвії змінилася грубою гримасою.
— Будь лагіднішим до неї, Теодоре. Ти ж не хочеш якось отримати мишу у своєму сніданку? — засміялася Глорія.
— Чудова ідея, пані! Запишу, щоб не забути! Десь тут був мій блокнот помсти… де ж він, де ж він?.. — Сільвія заметушилася, удаючи пошуки.
Почувши про так званий «блокнот помсти», посмішка Тео швидко згасла, що змусило всіх щиро розсміятися. Здавалося, навіть тітонька Герта тихенько гигикнула у своєму кутку.
— Тео, всі коні вже готові? — перервав веселу метушню господар дому, містер Бен Деверо, батько Глорії та Юстина.
— Для чого тобі знадобиться весь загін коней? — поцікавився син, зауваживши батькову ранкову метушливість.
— Ой, синку, в мене чудові новини для всіх вас! — вигукнув батько. — Пам’ятаєш дядька Фліма?
— Того, що губернатор у Клірвелі?
— Саме так! Я отримав від нього листа. Він запрошує нас погостювати. І заодно вирішити зі мною деякі справи. Ми багато років не бачилися — тож це буде чудова подорож для всіх нас.
— Невже ми всі їдемо також? — засяяли очі слуг.
— Усі-усі. Ми затримаємося в них на деякий час, тож не хочу сидіти в нього на шиї. Будете допомагати.
Батько Юстина і Глорії був старійшиною провінції, тож поїздки у справах не були рідкістю. Однак таких мандрівок, у які він брав би дітей та ще й разом зі слугами, раніше не траплялося. Тому ця новина щиро потішила всіх присутніх. Тим паче Клірвел славився мальовничістю й прекрасними морськими узбережжями, яких так бракувало їхній степовій провінції.
— Я… я нарешті побачу море? Я побачу море, невже?! — вигукнула Сільвія й заходилася плескати в долоні.
До її радості приєдналася й Глорія, підстрибуючи й верещачи від захвату.
Єдиним, хто не поділяв загальної радості, був Юстин. Уже кілька днів він помічав батькову тривожність. І це змушувало його підозрювати, що ця поїздка несе за собою щось таке, що непокоїть батька — нетипово для його впевненого характеру.