Розділ 7.2

Наступного дня, з першими променями сонця Бен підвівся, аби завчасно наготувати дров. Та його погляд одразу впав на стіл, де лежав акуратно згорнений аркуш паперу. Підійшовши, він побачив листа, підписаного "від Юстина", й квапливо розгорнув його.

"Я вислухав і прийняв твоє розкаяння. Та тепер маю право висловитись і я.

Мама була для мене всім, і твоя вдавана байдужість до згадок про неї завжди ранила мене.

І мушу це сказати:

Насправді, глибоко всередині я завжди відчував, що в історії мами є прогалини. Та ти ніколи не дозволяв говорити про це. Тим самим ти позбавив нас змоги гідно оплакати розлуку з нею — і я вважаю це жорстоким. Відверто кажучи, після цього я не хотів би тебе прощати.

Та після твоїх слів є те, що мушу визнати й я: я не знаю, як це — бути батьком. І не знаю, як бути батьком-одинаком. Не знаю, яким буду я, коли стану батьком. Та те, що знаю напевно, — я буду завжди відвертим зі своїми дітьми. Чого б це мені не коштувало.

Не знаю, як було б правильно вчинити з цією правдою.

Та я обираю більше не тримати на тебе зла."

Батько вибіг у двір, де хлопець допомагав Теодору розпалювати багаття, й обійняв його.

— Я… дякую за ще один шанс, синку, — зі сльозами промовив Бен.

— Відтепер я зроблю усе, аби не розчарувати тебе!

— Зробиш усе? — раптом запитав Юн.

— Звичайно, синку.

— Тоді відпусти мене.

Руки батька опустились.

 — Я не збираюсь роками сидіти в цьому лісі й чекати, доки настануть кращі часи. Я їду. Буду навчатися, шукати свій шлях.

 Піднесення, яке Бен нещодавно відчув, розлетілось на тисячі шматочків, і реальність почутого спустила його на саме дно. Він щойно знайшов сина після років втрачених стосунків — і одразу мусив змиритися з його волею покинути його. Та він вже не може відмовитись від даного слова. Не може наказати йому залишатись. Тож, помовчавши декілька хвилин, крізь біль, батько стримано видавив:

— Гаразд. Як забажаєш.

Прощання з сином було важким. Бен все ще вагався, чи правильно чинить. Та відступати від своїх слів вже нікуди. 

                          ***

Наступного ж дня Бен сумно спостерігав, як син складає речі на повіз, а тоді підійшов і ще раз міцно обійняв його.

— Пиши мені й не зволікай із відповідями на мої листи! Бережи себе.

— Так, батьку. Дякую, — поклавши руку на плече батькові, відповів Юстин.

Глорія підбігла до брата й також міцно обійняла.

— Це нечесно. Ти залишиш мене тут саму?

— Не саму. Он, Стефан з тобою.

— Що мені Стефан — мені потрібен ти. Ти мій старший брат. Моя єдина опора.

— Все буде гаразд, сестричко. Ти справишся. Я йду шукати дорогу свого життя. І ти знайди справу своєї душі, — всміхнувшись, підбадьорив сестру Юстин, потріпавши її волосся рукою.

Засмучена сестра знову обійняла брата, і він, востаннє попрощавшись з усіма, сів у карету й відбув із лісового маєтку.

                                        *** 

Минуло кілька місяців. Глорія крізь безперервні прохання теж відпустити її, навчатися до Астервіля, й постійні відмови батька вирішила взяти все у свої руки. Одного дня вона сказала, що якщо він не відпустить її, то вона втече сама, не повідомивши його про від'їзд. І так і зробила. Наздоганяючи доньку посеред лісу, батько вирішив таки дати дозвіл на її навчання. Він вирішив повернутись у своє рідне місто Астервіль разом із донькою, тоді як Флім із сином залишились у маєтку в лісі разом зі слугами. 

                              ***

...Зараз, читаючи листа дорослого Юстина, Бен відчував самотність як ніколи. Він дивився на свій порожній маєток, і цей дім неначе відображав його внутрішній стан — такий же темний і порожній всередині.