Розділ 7.1

Бен Деверо сидів за своїм столом у темній кімнаті. Лише бляклe світло від свічки освітлювало стіл, на якому лежав лист, доставлений вранці з Астервіля від Юстина, який за юності обрав свій шлях й покинув батьківський дім. Чоловік розгорнув листа й, підперши рукою щоку, задумано читав.

"Батьку, вітаю. Дякую за хвойну кору, яку ви зібрали й відправили з лакеєм. Це виграло трохи часу для людей тут, у Барзельвілі. Та все ж ми не в змозі зупинити спалах цинги без потрібних інгредієнтів, що постачали з Клірвела. Проблеми з продовольством через перекриті торговельні шляхи звідти створюють нам досить значні труднощі в боротьбі проти недуги. Я написав листа Глорії, щоб вона у своєму відрядженні до Клірвела при нагоді спробувала переговорити з владою щодо відкриття хоча б одного зі шляхів. Та все було марно. Вони вперті осли, які дбають лише про себе. Тож ми з напарниками готуємось здійснити експедицію до Клірвела, щоб зібрати запаси морських трав і доставити їх контрабандою до Астервіля. Попереджаю тебе, так як обіцяв бути відвертим. Прошу не зупиняти мене. Як прочитаєш — будь ласка, знищ цього листа."

Дочитавши до кінця, батько відчув, як його одночасно охоплює гнів на доньку, що приховала від нього своє відрядження у самісіньке лігво тигра, і несамовитий страх за життя обох дітей. Він відчув повну безпорадність. Таку ж, як і в той день втечі…

***

Той самий день. Темний, безнадійний.

День втечі з Клірвела.

Дві карети мчать крізь дощ і буревій степовими дорогами. Без зупинок для відновлення сил кінноти. Без зупинок для відпочинку екіпажу. Без зупинок на обід, вечерю, сон.

За всю дорогу ніхто не промовив ні слова. Лише лакей періодично повідомляв господаря: покинули землі Клірвела, перетинаємо землі Тавервіля, наближаємось до степів Астервіля.

Нарешті — наближення до точки прибуття. Серед пустинних степів розвиднівся ліс. Екіпаж нирнув просто у глибину й більш розміреним темпом почав лавірувати між хащами та деревами. Сільвія і Тео вдивлялись у, здавалось, безкрайню гущавину, намагаючись розгледіти хоча б щось, що натякало б на людське життя. І ось неподалік розвиднівся старенький дім із високою похмурою огорожею.

— Дібралися, — тихо й беземоційно проказав дядько Бен.

Екіпаж заїхав на територію й зачинив за каретами браму на величезні засуви. Здається, востаннє її відчиняли дуже давно. Всі стомлені мандрівники вийшли з карет і попрямували до дому.

— Ходімо, розподілимо кімнати, — знову холодно озвався господар старого маєтку.

Усі мовчки йшли за ним, піднімаючись по старих скрипучих сходах на другий поверх, де розміщувались кімнати. Короткими стриманими вказівками Бен розподілив усіх по кімнатах їхнього нового прихистку. Останнім, хто зайняв кімнату, був Юстин. Юнак мовчки пройшов повз батька, який досі ховав очі, боячись зустрітись поглядом із сином після їхньої сутички напередодні втечі. Син із гупотом зачинив двері, і Бен залишився сам у холодному темному коридорі. Глибоко зітхнувши, він спустився донизу й попрямував на двір, аби нарубати дров і прогріти холодний кам'яний будинок.

Дім, хоч і був старенький, водночас залишався дуже чистим і охайним. Бен любив це місце, адже цей із вигляду похмурий будинок грів його спогадами минулого, в якому вони з дружиною любили відпочивати від шуму міста й тягаря обов'язків.

                          ***

Стовп диму здійнявся по трубі й вихлюпнувся з димаря на даху, пронизавши холодні стіни теплим подихом. Сірий колір кам'яних стін відбивав гаряче жовте полум'я, і вечірній дім наповнився крихтою затишку, яка, на жаль, не здатна була розвіяти напругу, що витала в повітрі.

Сільвія з тіткою Гертою мовчазно готували вечерю в маленькій вуличній альтанці. Тео розпалював багаття для приготування та майстрував підвіску для казана, постійно оглядаючись на господаря в очікуванні хоч якихось вказівок — аби розігнати потік думок якоюсь працею.

Глорія сиділа на старенькому дерев'яному підвіконні своєї кімнати й вдивлялась у далечінь, думаючи про Лукаса та його долю.

Донизу нарешті спустився дядько Флім і тихо сів у вітальні поруч із Беном. Двоє чоловіків мовчки вдивлялись у вогнище. Нарешті Бен порушив тишу.

— ...Ти як?

— Як я… — зітхнувши, мовив Флім, узяв невелику паузу, а тоді продовжив:

 — Певно, так як і тоді. Коли все пішло шкереберть…

Двоє друзів знову занурились у тишу. Лише легкий тріск дров порушував її.

За пару хвилин її знову порушив Флім.

— Ми ж і гадки не маємо, що робити далі…

Бен протер обличчя рукою й лише ствердно кивнув у відповідь.

Товариш нарешті озвучив правду, яку вони обидва намагалися приховати під маскою серйозних дорослих чоловіків відтоді, як покинули Клірвел.

— І що далі? — продовжив Бен.

— Далі?… — знову помовчавши мить, Флім, очі якого наповнились сльозами, тихо промовив:

 — А далі… виправляти помилки нашого незграбного батьківства.

Він поклав руку на плече Бена, а потім підвівся й повернувся до своєї кімнати, де лежав переляканий зненацька нахлинувшими подіями старший син.

Вперше в житті Стефан відчував несамовиту невпевненість і безпорадність. Він відчував сором за свій переляк і повну розгубленість, які виявив перед батьком перед лицем небезпеки. Тому, не знаючи як виправдати себе, просто вдавав, що заснув.

— Синку, ти… вже спиш? — тихо промовив Флім, сівши на край ліжка сина. Відповіді він не почув.

— Я… просто хотів сказати, що… — Флім важко зітхнув. — Хотів сказати: пробач… Пробач, що тиснув на тебе. Мабуть, я просто… забув, що ти теж іще зовсім юний.

А я… я наче й дорослий, та боюсь не менше твого. Просто пробач свого старого боягуза.

Флім тихо пішов до свого ліжка. Стефан залишився нерухомим, та почувши ці слова, всередині хлопця нарешті відчулась хвиля полегшення.