Розділ 6

Хлопець привів їх до двоповерхового, доглянутого ззовні, (наскільки це було можливо в умовах життя в Клірвелі), будинку. Він відчинив хвіртку й провів їх крізь завалений камінням і дошками перший поверх нагору.

Піднявшись на другий поверх, хлопець відчинив перші великі двері, за якими була невеличка квартирка. Там Глорія побачила обличчя, яке видалося їй знайомим. В одній із двох кімнат, що з'єднувалися коридором, сидів на стілтці Шон, який проживав у будинку разом із Люком. За кілька хвилин вона згадала його, адже бачила цього чоловіка раніше слугою в домі Лукаса.

Хлопець провів їх далі, до своєї комірчини, й відчинив двері. Оскільки вже стемніло, він дістав сірники з невеликої полиці при вході, запалив кілька свічок, що стояли в різних кутках, аби освітити всю кімнату.

Довкола були дошки, купа паперів, різні нотні партитури й усяка дрібнота.

— Перепрошую за безлад, — незручно промовив хлопець.

А тоді взявся прибирати розкидані папери та розкладати речі по місцях. Після цього він дістав велике покривало й розстелив його на підлозі, а також підготував дві подушки.

— Ляжете тут, а я переночую в Шона. Зараз принесу чай та щось повечеряти.

Хлопець залишив жінок і зачинив за собою двері. За хвилин тридцять він повернувся з двома булочками та яєшнею.

— Слуги з того залу іноді пакують нам трохи залишків.

Лукас поклав тарілки на невеликий столик, а згодом повернувся з двома чашками гарячого чаю.

— Дуже вдячні вам, добродію, — подякувала місіс Грейман.

Глорія ж промовчала.

Хлопець ствердно кивнув місіс Грейман, глянув на Глорію й залишив жінок самих.

Глорія досі відчувала гнів і нерозуміння. Вона пригнічено сиділа й витріщалася на тарілку з їжею. Місіс Грейман відчувала, що в повітрі вирує незрозуміла напруга, та в розпитування не вдавалася. Вона просто тихо повечеряла й лягла спати, залишивши всі питання на майбутній день.

                       ***

Лукас повернувся до кімнати Шона, змінив «святковий» одяг на свій звичайний — старі затерті штани, сорочку та плетений кардиган. Лігши на стару скрипучу кушетку навпроти Шона, він мовчки дивився в стелю, переварюючи всі події дня.

Шон глянув на пригніченого товариша й спробував розрядити обстановку.

— Шалений день, чи не так? Міс Деверо просто тут, прямо за стіною. Здуріти можна!

— І справді неймовірно, — не відриваючи погляду від стелі, тихо мовив Люк.

Тоді, зітхнувши, продовжив:

— І вона думає, що я зрадник.

— Це й не дивно. Будь-хто так би подумав.

— Знаю. Просто не думав, що так боляче бачити розчарований погляд колись рідної людини.

— Вам варто поговорити. До ладу й відверто.

— Розумію. Просто за десять років ми вже геть інші люди. Ми давно вже не ті підлітки, — Лукас зітхнув знову. 

— І... мені страшно.

— Страшно чого? — не зрозумів товариша Шон.

Лукас зробив невелику паузу, а тоді важко вимовив:

— Страшно дізнатися, чи жалкували вони, що кинули мене.

                      ***

Час далеко за північ. Та Лукаса все ніяк не скорювала втома. Хлопець підвівся, вийшов із кімнати й попрямував на сходову клітку, де вздовж коридору простягався невеличкий балкончик.

Лукас вийшов на балкон, присів на підлогу. Зробивши глибокий вдих, він втупив погляд у великий місяць, світло якого осявало весь двір, і нарешті дав волю нав'язливим роздумам про минуле, що надокучали йому.

За кілька хвилин він раптом почув, як двері на сходову клітку відчиняються. Хлопець вмить скочив на ноги, а тоді побачив Глорію, що визирала з-за дверей. Через мить дівчина помітила хлопця, та він уже дивився на неї, тож діватися було нікуди.

Вона вийшла й, зачинивши за собою двері, попрямувала до балкона, де нерухомо стояв Лукас, спантеличений її неочікуваною появою. На мить він злякався, адже зараз був не готовий стикнутися віч-на-віч ні з Глорією, ні з тягарем можливих запитань та відповідей.

Глорія стала поруч, сперлася на перила й глянула Лукасу в очі. Та хлопцеві було важко зчитати цей погляд. Зараз у її очах не було ні гніву, ні доброти, ні жалю. Лише пронизливий погляд, який неначе намагався прочитати його нутро. Довго й виважено.

Нарешті дівчина перевела погляд далеко за обрій і порушила тишу.

— Яким було твоє життя всі ці роки? — мовила вона тихо й беземоційно.

Хлопець перевів погляд у тому ж напрямку, куди дивилася дівчина.

— Точно не таким, яким виглядає на перший погляд.

Дівчина знову перевела погляд на Люка, і її очі знову впали на його шрам.

— Звідки це? — дівчина вказала пальцем на його обличчя.

— Що? А, ти про шрам. Та так... летів із вікна, — сказав хлопець, одночасно витягнувши руку перед собою й махнувши нею згори донизу.

У цей момент дівчина помітила, як з-під рукава його руки визирнув затертий бинт, стрічка якого вилізла назовні. Хлопець опустив руку й почав поправляти його другою рукою, яка була перев'язана так само. Дівчина дивилася на руки хлопця й помітила на його пальцях сліди від опіків.

«Можливо... у нього є свої причини», — подумала вона.

Численні шрами тепер змусили її думати про хлопця дещо поблажливіше.

Хлопець ніяково сховав руки за спину.

— Знаю, ти вважаєш мене зрадником. Та не роби поспішних висновків лише через те, що ти сьогодні побачила.

Дівчина мовчки продовжувала дивитися на хлопця.

— Більше не робитиму, — коротко відповіла вона.