Розділ 5

Він усе ще не вірив своїм очам. Розум намагався зрозуміти, що відбувається і як вона опинилася тут. У голові роїлося стільки запитань.

— Чого остовпів? Іди виконувати свою роботу, — прогарчав до Лукаса один із прибічників Реніто.

— Звичайно, перепрошую! Ну що, почнемо з танцю? Чи, може, бажаєте чогось більш ліричного? — Люк намагався вгамувати емоції, перемкнутися на те, для чого він тут.

— Я голодний, як звір. Зіграй нам щось із того мелодійного. Ту баладу про ластівку, — пробубнів Реніто, наминаючи їжу.

Лукас знітився.

— Та годі вам, починати день із такої сумної пісні.

— Чого це вона сумна?

Лукас замовк.

— Ваша правда. Тоді ваша улюблена балада про ластівку.

Хлопець швидко глянув на Глорію, яка стояла непорушно, дивлячись кудись удалечінь і наче зовсім не помічаючи його.

«Вона... не впізнала мене?» — подумав про себе хлопець, сідаючи за фортепіано.

Після недовгого вступу Лукас почав співати ту саму пісню про ластівку. Пісню, від якої мурахи йдуть по шкірі. Від якої слуги вздовж стін не можуть стримати сліз, ризикуючи власним життям. Від якої в Глорії всередині все хололо. Дівчина не розуміла, для чого хлопець робить це.

«Як? Як він може виконувати цю пісню для тих, із ненависті до кого вона була написана?» — думала вона, стоячи незворушно на своєму місці.

— Гаразд, ми вже поїли. Давай щось веселе. А то якось похмуро тут стало. Нумо в танок!

— А, так, звичайно.

Лукас швидко намагався перемкнутися на щось веселе. Та в душі наче все перевернулося. Думки сплуталися. Руки перестали слухатися й почали обривати веселі мелодії, зіскакуючи з потрібних клавіш і створюючи фальшиві комбінації звуків. Люди, що вже танцювали в центрі зали, почали озиратися на юнака. Хлопець раз по раз вибачався й починав спочатку. Головар постійно зиркав на нього й переговорювався з товаришами:

— Що це з ним сьогодні? Сам не свій.

Нарешті за кілька годин усі втомилися танцювати й почали розходитися. Доївши всі залишки їжі та допивши напої, компанія почала збиратися й по одному покидати залу. Глорія з місіс Грейман зірвалися зі свого місця, де прочекали цілий вечір, доки варвари довеселяться, і ринули наперед до головаря. Чоловік підняв на жінок погляд, наче вмить забув, хто вони і що тут роблять.

— Пане Реніто, — озвалася Глорія. — Дайте нам хвилинку, будь ласка. Ми... ми прочекали тут цілий день заради цієї зустрічі.

Чоловік лише зневажливо наблизився до Глорії й прямо в обличчя гнівно промовив:

— Вельденорці не ведуть переговорів.

А тоді пройшов повз і попрямував до виходу. Та раптом розвернувся на мить і вказав пальцем на Люка.

— Щоб завтра був у формі. Я не потерплю такого неподобства.

Зала спорожніла. Залишилися лише Глорія з Лукасом, місіс Грейман та слуги, що прибирали безлад, залишений вельденорцями.

Глорія відчула несамовитий відчай. Настільки глибокий і болісний, що дівчину затрясло. Вона зірвалася з місця й побігла навздогін ватажкові.

— Глоріє, не треба! — прокричала вслід дівчині місіс Грейман.

Та дівчина не слухала. Тоді Люк кинувся за нею.

Вибігши на двір, Лукас схопив Глорію за руку, зупинивши її.

— Глоріє, зупинися! Це нічого не дасть!

Дівчина щосили відштовхнула його руку й нарешті, розвернувшись, подивилася йому просто у вічі. Її очі горіли гнівом і ненавистю до всього цього «елітного» світу, до якого в її очах приєднався й Люк.

Хлопець прибрав руку й стишив тон.

— Слухай, я знаю, ти розгнівана. Реніто ще той покидьок. Та він не та людина, яку переконаєш простим словом, — майже пошепки промовив хлопець.

Він знав: ці стіни мають вуха. Тоді відвів дівчину за будівлю.

Й тут Глорія зірвалася:

— Я хоча б роблю щось! А що натомість зробив ти за всі ці роки? Став його сопілкою? Граєш йому, поки він танцює і розважається, примушуючи цих бідних людей гарувати заради їхніх животів аж до виснаження?!

Лукас терпляче слухав докори дівчини. Він прекрасно розумів її гнів. Знав, як усе виглядає збоку, тож не рвався її зупиняти. Мовчки чекаючи, доки запал дівчини вщухне, хлопець дивився на давню подругу, вивчаючи її нові риси обличчя, які дещо потьмяніли за десять років. Він дивився зі спокоєм і лагідністю.У якусь мить дівчина вловила це.

А тоді вперше звернула увагу на його шрам, що пролягав через усе обличчя хлопця. Дівчина стихла на мить, зосередившись на ньому.

Нарешті хлопець заговорив:

— Уже пізно, темніє. Пізніше поговоримо. Вам треба десь переночувати, а завтра я спробую щось придумати.

На вулицю вийшла стривожена місіс Грейман.

Побачивши її, Лукас мовив:

— Бери пані й ходімо за мною.

Дівчина повернулася до входу, де на неї чекала місіс Грейман, і повела її за Лукасом.