Розділ 3

— Лукасе, треба поспішати! — долинув голос Шона під гучний стукіт у двері темної похмурої комірчини зі щільно закритими старою подертою шторою вікнами в старому напіврозваленому будинку.

— Що? Вони ж не попереджали! — похапцем збираючись, мовив Люк.

— Не знаю, вони знову влаштовують якусь гулянку о дев'ятій, тож захотіли, щоб ти їх порозважав як зазвичай.

— Нікчемні п'яниці, — крізь зуби зашипів Лукас, вкрай втомлений споглядати одні й ті самі ворожі обличчя, що п'ють і танцюють днями напроліт.

— Скажи їм, що за п'ять хвилин буду в головній залі! — відповів хлопець, ховаючи папери зі столу та похапцем натягуючи парадний костюм.

— О та-а-ак, вони будуть дуже раді почути вказівки від якогось прислужника, — фиркнув Шон.

Слова товариша звучали як жарт у їхньому і так вкрай скрутному становищі перед вічно нетерплячими варварами.

Нарешті Люк вийшов з комірчини. Ще раз пройшовшись поглядом по кімнаті й переконавшись, що не залишив на столі жодних зайвих паперів, він замкнув двері на замок і попрямував вулицею до одного з найбільших маєтків у місті. Там варвари облаштували свою святкову залу, де вже понад десять років бенкетували, напивалися й танцювали днями напроліт.

Увірвавшись поспіхом до зали, він стишив темп, кинув пальто в руки Шонові, поправив краватку й вклонився групі вельденорської еліти, що вже сиділа на своїх місцях за довгими столами, заставленими найрізноманітнішою їжею та випивкою.

Люк чарівно посміхнувся присутнім й артистично мовив:

— Перепрошую за затримку, шановне товариство. Дозвольте загладити свою провину й цього похмурого вечора підняти всім вам настрій!

Хлопець сів за темний рояль, прикрашений яскраво-червоними квітковими композиціями, і швидко пробігся по клавішах невеликою майстерною жвавою музичною вставкою. Аудиторія, що вже добре знала музиканта, обдарувала хлопця ствердними оплесками та свистом. Усі знали: якщо цей хлопець у залі — дійство буде неперевершене.

— Нудні сонати залишимо на потім. І, відповідаючи наперед, — так, Аране, я не забуду про твою улюблену пісню про бурого ведмедя в лісі. Обов'язково залишу тобі віконечко для твого соло, але згодом, — жартома промовив хлопець, вказавши пальцем на чоловіка, якому приурочив свою коротку згадку, чим викликав бурний сміх у всіх присутніх.

— А зараз беріть своїх милих дам попід руку — й уперед до танцю!

Задоволені вельденорці радісно покинули столи й вибігли на паркет, і оточивши фортепіано почали шалено танцювати й реготати. Дами кидали зацікавлені погляди на граючого юнака. Хлопець не зволікаючи ловив їхні знаки уваги й швидко підморгував у відповідь. Та всередині нього щомиті кипіла відраза до кожного з присутніх — все ще так само гостра, як і десять років тому, коли він уперше грав у цій залі. 

«Танцюйте, танцюйте, пройдисвіти. Поки ще можете», — не зменшуючи посмішки, щодня думав він про себе.

За десять років Лукас досконало вивчив звички, повадки, смаки й уподобання як кожного з вельденорських прихвостнів головаря, так і його самого. 

Відтоді, з кожним бенкетом, навички маскування юнака дедалі вдосконалювалися — до такої міри, що вже часом хвилювали Шона, який нерідко не міг відрізнити, де істинні почуття хлопця, а де награна ввічливість.

Люк вже знав, що після цього танцю Реніто замовить свою улюблену баладу, а тоді висловить претензії, що стало надто сумно. Знав, що його товариш Ельдар після третього келиха підійде до нього й знову почне жалітися на свою дружину, яка вічно незадоволена його недостатнім становищем у владі. Знав, що позаду стоїть донька Реніто, Агнеса, й закохано дивиться на нього, бо «вважає шрам на його обличчі дуже привабливим». Знав і те, що в цю мить Реніто також дивиться на нього. Тож легко посміхнувшись дівчині, продовжував стежити за партитурою.

За цей час Лукас став товаришем, компаньйоном, вухами й очима цих людей. Він переповідав плітки, втішав, смішив і подеколи навіть виховував прихвостнів Реніто — і все це робив із такою майстерно вдаваною щирістю й харизмою, що став душею компанії, огидної йому до нутрощів. Він навчився блискуче підлещуватися, тішити слух і хвалити — кого, як і коли потрібно — так, щоб бути псевдодругом кожному в цій залі й не потрапити в немилість одночасно.

Довкола зали по кутках все ще стояли ті самі клірвельські мешканці, що під час нападу потрапили під гарячу руку, й ось уже протягом десяти років, як раби, прислуговують вельденорцям, які щодня розпивали й бенкетували в цій залі. Весь цей час вони змушені розшукувати й власноруч забирати в своїх же людей по околицях міста їжу, вдень і вночі без платні готувати бенкети для цих ненаситних розпещених облич. Бо як не знайдуть замовлених делікатесів — поплатяться життям.

Враз Реніто підвівся зі свого місця й грубим басом прокашлявся, змусивши всіх затихнути.

— Так, так, хвилиночку-хвилиночку. Хочу сказати тост.

Усі присутні розійшлися по своїх місцях і взяли келихи.

— Десять років тому я й подумати не міг, що наші справи так підуть угору. Ми — господарі у своєму домі. Все так, як і належить бути. І так буде завжди! — голосно проревів головар, і всі присутні підтримали його гучними оплесками, свистом і стверджуючим реготом.

— Як там співається в тій баладі, Лукасе? «Кожна ластівка повернеться до хижі?»

— «Повернеться до дому, свого рідного дому», — закінчив речення Лукас, стоячи незворушно, не прибираючи посмішки з обличчя, хоча щосили стискав кулак, захований у кишені від люті.

«Тупий примат, щоразу замовляє ту саму пісню й навіть не розуміє сенсу її слів.»

— Так-так, до рідного дому. Ну, а тепер заграй-но нам ту баладу.

— Звичайно, пане. Балада про ластівку! — з награною жвавістю хлопець сів за фортепіано й узявся виконувати замовлення. Від клавіш роялю в повітря понеслася ніжна музика. І під її акомпанемент Лукас почав співати: