Розділ 2

Надвечір карета під'їхала до великих воріт, від яких простягалися великі кам'яні побиті мури Клірвельської огорожі, що тягнулася вздовж гори. А внизу — морське узбережжя.

«Краєвид залишився незмінним, а відчуття — зовсім інші» — глянувши на знайомий далекий морський горизонт, подумала дівчина, вийшла з карети і разом із місіс Грейман попрямувала до маленького входу біля воріт, оточеного вельденорськими охоронцями з пороховими рушницями на плечі.
Високий насуплений чоловік обвів прискіпливим поглядом жінок і, не сказавши ні слова, махнув головою — мовляв, «чого вам?». Місіс Грейман підійшла до чоловіка.

— Вітаємо! Ми — представники освітньої спілки, приїхали до вельмишановного Реніто Ганте. Вас мали попередити про наш візит.
Чоловік подумав хвилину, немов згадував (чи вдавав, що згадує).

— Ніхто ні про що не попереджав, — відрізав громила і просто продовжив стояти, ігноруючи жінок.
Така реакція неабияк обурила Глорію, тож вона підійшла до чоловіка і, натягнувши посмішку, почала:

— Пане, ми подали офіційний запит на зустріч із керівництвом і подолали довгий шлях сюди, бо отримали ствердну відповідь — адже ми веземо важливу інформацію для голови. І повірте, йому буде вельми неприємно дізнатися, що його інформатори навіть не змогли перетнути воріт і повезли все це добро назад. Чи не так?

Слова дівчини змусили громилу задуматися. Після недовгої паузи чоловік мовив:

— Ваші паспорти.

Жінки дістали пропускні папірці і по черзі підійшли до чоловіка. Першою пройшла місіс Грейман. За нею — Глорія. Дівчина вручила громилі документ.

— Глорія Бене, — прочитав уголос чоловік.

Місіс Грейман, що стояла вже попереду, вмить розвернулася й пронизала напарницю здивованим поглядом.

— Вірно, — незворушно відповіла Глорія.

— Вперше в нашому регіоні? — глянувши з-під лоба, продовжив стандартну процедуру чоловік.

«Вашому, егеж...» — подумки вилаялась дівчина і незворушно відповіла:

— Так, пане.

— Гаразд, — насуплено мовив чоловік.
Дівчина з упевненим поглядом пройшла повз ворота й рушила поруч із місіс Грейман, морально готуючись до її допитів.

Оглянувшись довкола і переконавшись, що ніхто не зможе підслухати їх, місіс Грейман вдалася до вичитування дівчини.

— Будь стриманішою, Глорі! Не можна так вистрілювати з плеча все, що тобі заманеться. Що було б, якби він не повівся на твій відвертий блеф? І поясни тепер, що ще за «Глорія Бене» раптом узялася? Чи ти встигла побратися за моєю спиною, чи задумала щось? Говори зараз, щоб я знала, до чого мені готуватися!
Завчасно морально підготувавшись до гострої реакції наставниці, Глорія спокійно мовила:

— Запевняю вас, місіс Грейман, вам нема про що хвилюватися. Просто подумала, що прізвище мого батька може бути комусь... знайомим. Це лише для перестороги.

— А я, натомість, запевняю тебе, міс Деверо, що якщо через твої витівки у нас будуть проблеми, то пеняй на себе. Тебе неодмінно буде виключено з ради! — пригрозила місіс Грейман і гнівно рушила поперед дівчини.

Глорія важко зітхнула. А тоді оглянулась довкола. Будинки з вибитими вікнами, бруд повсюди. Похмурі люди, що пробираються навшпиньки вулицями, аби не потрапити в немилість вельденорських громил, котрі розгулювали напівп'яні, регочучи й зачіпаючи перехожих. Серце дівчини защеміло нестерпним болем.

— За десять років це місце невпізнанно змінилося... — болісно мовила дівчина, вмить під враженням забувши про конфлікт із місіс Грейман.

Від тодішніх жвавих вулиць, барвистих людних бульварів та пляжів не залишилося й сліду. Натомість — лише вулиці, що пахнуть брудом, занепадом та відчаєм. Ледь стримавши сльози, дівчина приготувалась наздоганяти наставницю.
 Як раптом серед гамору великого натовпу десь удалині вона розчула веселу мелодію. Таку знайому, що вмить відчула: імпульс бігти туди пронісся по всьому її єству.

«Ця мелодія... невже...? Ні-ні, це не може бути вона. За таких обставин — не може бути...» — все вагалась вона. Та ноги самі понесли її у напрямку звуку.

З кожним кроком Глорія все ближче наближалася до маєтку, звідки долинав гучний сміх, і затримувала подих від хвилювання. Нарешті вона опинилась перед вікном великої зали, звідки лилася музика.

Від контрасту, який вона побачила, дівчині вмить стало погано.
Вздовж стін простягалися довгі прикрашені столи, що ломилися від їжі. А по центру танцювала, їла й упивалася група гарно вдягнених, уже не надто тверезих людей. З огляду на їхню поведінку, вони явно розважалися вже не одну годину. Посеред зали стояв темний прикрашений рояль, за яким жваво грав піаніст, раз по раз вигукуючи: «Ну мо, жвавіше!».

 Дівчина підійшла до іншого вікна, щоб краще розгледіти чоловіка, і... вмить серце Глорії забилося так швидко, що подих перехопило, думки сплутались у величезний клубок, що перетворився на болючий ком і став у горлі.

«Ні-ні-ні. Це не може бути він! Він би ніколи...» — серце дівчини відчайдушно відмовлялось вірити очам. Крізь різкий біль дівчина продовжувала спостерігати за добре знайомим незнайомцем, що серед спустошеного міста сидів святково вдягнений за прикрашеним роялем, підморгував панянкам і грав цим покидькам один із тих жвавих творів, який грав ще тоді — в їхній таємній музичній комірчині. Тоді ця мелодія так гріла дівчину. Але зараз вона відчула лише глибоку відразу. Таку, якої не відчувала ніколи раніше.

Вмить сльози підкотилися до очей. Усі ці роки Глорія так шукала нагоди відвідати Клірвел. Уявляла, як просто ходить вулицями в пошуках Люка і знаходить його. Усі ці роки вона сподівалася отримати від когось бодай найменшу звістку про нього — чи живий, чи все гаразд. Уявляла всі можливі сценарії, як доля могла простягнути йому руку порятунку. Потай від самої себе сподівалася, що, прибувши в Клірвел і прогулюючись вулицями, чудом перестрінеться з ним. Та зараз, у цю мить, спостерігаючи за ним перед цим вікном, усі ці мрії розлетілися на тисячі дрібних шматків.