Смарагдовий відтінок туману

З вечора над містом осів щільний та густий туман, що огорнув усе своїми невидимими обіймами. Навіть вежа на Високому замку, яка гордовито возвеличувалась над старим містом, лише ледь-ледь проглядалась крізь сіро-зелену завісу.

Поліна прокинулась від звуку будильника. Рівно о 6.05, як завжди, підвелась із ліжка та почимчикувала до ванної кімнати. На мить зупинилась біля вікна, глянула у нього  і її тілом пробіглись мурашки. Із-за повороту вигулькнули два променя світла автомобільних фар, які наче леза прорізали тканину туману. Поліна заклякла, далі обійняла себе руками і, потираючи оголене тіло, попрямувала далі.

Весь її ранковий час був розподілений чітко та послідовно, наче рух поїздів на Укрзалізниці. Ранковий туалет, зарядка, сніданок, підготовка до виходу і 7.00 вона зачиняла двері та йшла на зупинку, де в 7.08 її очікувала зустріч із трамваєм. Дякувати Богу, зранку він їздив вчасно.

Та того ранку щось пішло не так. То кава збігла і їй довелось витирати коричневу суміш із плити, то макіяж ніяк не вдавалось зробити, то волосся стояло дибки і не влягалось як належить. Поліна почала запізнюватись та нервувати. Дівчина намагалась надолужити згаяний час та звички давали про себе знати. Вона все робила наче на автоматі і у чіткій послідовності. Навіть темп і швидкість організм не дав змоги змінити, тому вона прогавила свій трамвай. Вперше із того часу, як її покинув чоловік....

Поліна міцно стисла свої губи і видихнула через ніс, стоячи самотньо на зупинці. Її затрусило від злості та холоду, що ішов від туману, який осідав навколо і проникав у кожен закуток під одяг. Дівчина відчувала, як тремтять ноги, а на тілі з’являються сирітки.

Відчинивши сумочку, витягла мобільний і відкрила телефонну книгу. Поки гортала її у пошуках номера таксі, пальці теж змерзли і затремтіли.

«От халепа!!!» – буркнула сама до себе.

Та в ту мить, коли її тонкий палець нарешті знайшов потрібний номер, десь в далині заскрипів трамвай. Ще мить та із-за рогу вигулькнула купа металу, яка ледь рухалась. Трамвай скрипів, стогнав і врешті-решт, зробивши останні потуги, зупинився. Двері повільно відчинились.

Дівчина глянула на трамвай. Номер той же, що і завжди, та такої розвалюхи вона в житті не бачила та діватись було нікуди. Поліна прошмигнула у середину та купила квиток. Тим часом трамвай продовжив свій рух звичним маршрутом, проминаючи зупинку за зупинкою.

У салоні не було людей. Дівчина присіла біля вікна і стала рухати ногами та терти об них руки, періодично дивлячись на годинник. Кожна хвилина для неї стікала так повільно, що здавалось, ніби хтось навмисне затримує час.

Коли трамвай вчергове зупинився і Поліна впізнала свою зупинку, то зірвалась на ноги на вибігла назовні. Зазвичай гамірна, того разу вона була порожня і безлюдна. Вулиця зустріла її пронизливим вітром та ще густішим туманом.

Дівчина роззирнулась та попрямувала у сторону офісних приміщень. Проте головний вхід був ще зачинений. Вона глянула на годинник і вирішила зачекати. Ступаючи із ноги на ногу, щоб хоча б якось зігрітись, рухалась із сторони в сторону та згодом їй це набридло і Поліна підійшла до вікна, що було поряд із входом і заглянула у середину. Однак не запримітивши жодної живої душі, знесилено опустила руки і видихнула. Тіло знову затремтіло. Поліна спробувала рухати пальцями та вони більше не слухались - від холоду остаточно задубіли і вона ледь відчувала їх.

«Іти!» - прошепотіла. – «Десь же має бути хоча б хтось!»

Хвилин із двадцять, а може і більше дівчина блукала прилеглими кварталами, поки не знайшла відчинену крамницю. Вона не надто вирізнялась із поміж інших будівель. Була невеличка та така ж сіра на вигляд. І якби не вивіска до якої були причіплені дзвіночки, що колихались на вітру та дзеленькотали, Поліна і її б пропустила.

Дівчина піднялась східцями і постукала. Двері повільно відчинились і вона прошмигнула в середину. Запах старовини, пилюки та східних спецій одразу вдарив їй у ніздрі. Приміщення крамниці було не зовсім великим та на такій площі все одно вмістилось доволі багато краму. Старі дерев’яні стільці, два дубові столи, софа, шафа, безліч опудал та статуеток, антикварні годинники на яких застиг час та старі глобуси. В далині розміщувалась вітрина, на якій лежали і східні речі – статуетки містичних тварин, ароматичні свічки, тотеми, амулети на всі випадки життя та невеличкі монетки.

Поліна зробила декілька кроків уперед, крутячи головою з права на ліво та мовила:

- Є тут хто-небудь? Агоооов!

- Не кричіть юна леді, - відказав їй хриплий голос із суміжної кімнати, - зараз я підійду до Вас.

Поліна мугикнула у відповідь і продовжила бігати здивованими очима навкруги. Їй все там подобалось, тому вона зачаровано роздивлялась кожну річ, що знаходилась у крамниці. Деяких навіть торкалась, але дуже обережно, наче боялась зашкодити старовинним речам. Хвилин зо п’ять вона ходила туди сюди і все не могла налюбуватись. Старі речі чомусь завжди вабили її.

- Щось Вас зацікавило? – повернув її до реальності той же голос і вона помітила старого дядечка, який вийшов із задньої кімнати, що знаходилась за прилавком.

Він був сивий, наче вранішній туман, із густою, однак акуратно підстриженою бородою. Обличчя його було на вигляд старе і обвітрене та очі все ще залишались живими. Вони були зелені, неначе смарагди, веселі та жваві. Одягнений він був у старенький костюм та краватку такого ж зеленого кольору, як і його очі.