Симфонія вуличного музиканта

Він приходив туди час від часу, щоб пограти, коли випадала нагода. Знову і знову відчував хвилювання, наче перед виступом на великій сцені. Боявся цього відчуття і водночас захоплювався ним. Та варто було почати грати, як весь світ перед очима завмирав і приходила лише музика. Мелодія наче ішла із серця. Сама виходила на зовні через його пальці та голос і летіла до слухачів, які інколи зупинялись перед ним, прислухались і кидали декілька купюр. Звісно гроші не були зайвими для нього – студента, але не в них була головна річ. Він грав і цього було достатньо. Йому подобалось дарувати музику людям. Бачити їхні посмішки та чути рідкісні підспівування. Деякі навіть підтанцьовували, хоча здебільшого це були діти, яким подобались веселі мотиви. І саме це кожного разу тягнуло на вулицю. Тільки так можна було дізнатись, чи ти хороший музикант. Адже достукатись до людей, які поспішають у своїх справах не так вже й легко. І якщо йому вдавалось, це сповнювало його радістю. Трохи наївною та дитячою, але такою потрібною. Та найбільшим апогеєм звісно були оплески та вигуки «Браво», «Молодець», «Так тримати». А далі всі розходились і він повертався у тінь самого себе. Ставав одним із жителів міста, які не помічають один одного до того моменту, поки доля їх не зведе.

Коли музика закінчувалась, він ховав гітару, клав купюри у кишеню та йшов штудіювати науку, серцем знову линучи на вулицю, до перехожих, які завжди кудись квапились та міста, якому поспішати було нікуди.