Симфонія під дощем

Вона танцювала перед ним у перший вечір знайомства. Під дощем, що крапав із неба над Львовом маленькими краплями та тамував жар тіла після спекотного дня. Поміж людей, які поспішали сховатись у найближчих кафе чи укриттях. У ритм стукоту серця, яке лунало у дисонансі із навколишнім гамором та гуркотом трамваїв. Чи то пак трохи не так, спершу вона прислухалась до музики, приміряла темп та звикала до ритму, що поволі зароджувався в середині. Складала частинки в одне ціле. Нота за нотою, уривок за уривком, наче талановитий композитор, вона створювала симфонію чогось нового. Ще не звіданого і такого далекого та водночас такого потрібного. І ця симфонія, що звучала у серці, була сповнена цілющими нотами джазу. Трішки шаленими та водночас дуже романтичними, сумними та обнадійливими, наповненими щастям та згадками, а ще надією та вірою.

Після того, як мелодія склалась у композицію, а дощ, що почав крапати із неба, задав ритм, її серце заспівало і вона затанцювала. Поміж холодних капель, попри голосні звуки міста, попри внутрішню стриманість та консервативність, вона рухалась у такт і не хотіла зупинятись. Її обличчя засвітилось, а посмішка стала наївно – дитячою та щирою.

І все навколо наче відійшло на другий план, окрім нього. Того, хто тримав її за руки. Того, хто відчув новостворену симфонію. Того, хто запалив вогник надії. Того, кого вона так довго шукала і з яким хотілось би крутитись під львівським дощем, посеред вузеньких вуличок, босоніж, незважаючи ні на що.