Розділ 10 — «Під одним небом»

Розділ 10 — «Під одним небом»

Караван неквапно наближався до ущелини Воронів. Величезна стіна, яку було видно ще здалеку, водночас лякала й захоплювала своєю величчю. Важко було повірити, що це творіння таких самих людей із минулого. А ще вона викликала заздрість — треба ж було Воронам знайти таке місце сотню років тому. За такою стіною й десяток Кхемарів не страшний.

На перший погляд дорога вздовж гори здавалася безпечною, але все одно тримала караван у напрузі. Болота Удгалли були зовсім поруч, а отже, ніхто не знав, що може піти не так.

Тільки юне вовченя на ім’я Рейн ніби не відчувало ні втоми, ні тривоги. Він був сповнений енергії і раз у раз чіплявся до всіх із запитаннями. Чи правда, що поселення Густий Ліс тепер називає себе Кістками? Чи правда, що вони напали на Зелену Траву? Що зараз можна вигідніше продати Воронам? І чи правда, що після всіх цих бід ціни на багато товарів зросли?

Йому не терпілося побачити поселення на власні очі. А ще більше — виміняти щось цінне задешево, а потім вигідно перепродати вдома.

Поселення Воронів ставало все ближчим. Від хвилювання Рейна все сильніше притискала нужда, і в якийсь момент він не витримав та рвонув у кущі.

— Рейне, ну знову ти за своє! Досить уже дорогою кожен кущ мітити! Давай швидше! — гучний сміх прокотився караваном, знімаючи накопичену напругу. — І лапу підняти не забудь!

— Дуже смішно! — долинуло з кущів.

Поки караван наближався до воріт, з боку полів почали підходити вартові й люди, які там працювали. Одні цікавилися, що привезли Вовки, інші вже прикидали, чим зможуть обмінятися і скільки доведеться заплатити за нові товари.

Невдовзі з кущів показався Рейн, на ходу затягуючи ремінь на штанах і щось невдоволено бурмочучи собі під ніс.

— І лапу підняти не забудь… Бе-бе-бе, — передражнив він своїх супутників. — Подивимось, як ви сміятиметеся, коли я зароблю свої перші червоні Лагеренці й піду вчитися до нашої зали Криваво-Червоної Лапи.

Він уже збирався наздоганяти караван, як раптом його погляд зачепився за щось блискуче біля самого краю стежки.

Рейн зупинився.

Підійшовши ближче, він присів навпочіпки й підняв невеликий уламок скам’янілого серця Кхемара. Трохи далі серед трави лежав ще один.

На обличчі вовченяти повільно з’явилася усмішка.

— Оце вже цікаво…

Він швидко озирнувся на всі боки. Ніхто не дивився в його бік. Тоді Рейн сунув обидва кристали в кишеню й поспішив наздогнати своїх.

— Ну нарешті… — задоволено пробурмотів він собі під ніс. — Ось вона, справжня лагеренцева жила. І лежить просто в усіх під ногами.

Миттєво забувши образи на своїх, Рейн розправив плечі й уже з куди задоволенішим виглядом наздогнав караван. Йому не терпілося якнайшвидше включитися в торгівлю.

— Так-так, мішок картоплі за прозору монету! — почав він уголос прикидати майбутні угоди.

— Гей, щеня.

Суворий голос миттєво повернув його на землю.

— Не поспішай. Спочатку доїдемо. Віддамо товар за домовленістю. Дізнаємося ціни. Відпочинемо. А вже потім будеш торгувати.

Рейн невдоволено підібгав губи, але сперечатися не став.

— Ну все, розійшлися! Дайте хоч доїхати! — той самий Вовк прикрикнув на людей, що зібралися навколо, і спрямував караван до воріт.

У цю мить із боку стіни долинув знайомий багатьом звук.

— Тсссссс-іїї!

Гучний протяжний гул рознісся над ущелиною.

Рейн здригнувся й мимоволі згорбився.

— Ну от, а щойно важничав, — усміхнувся один зі старших Вовків. — Щеня ти ще. Звикай. Тут ця штука постійно свистить.

Караваном знову прокотився сміх. Не злий, швидше звичний. Вовки почувалися спокійно. Воронам вони довіряли, а їхні стіни вселяли куди більше впевненості, ніж тривоги.

Тим часом, поки гул воріт, що відчинялися, звучав усюди, на полях теж стало неспокійно. Побачивши караван біля воріт, люди все частіше відволікалися від роботи. Навіть Олівія з Павлом раз у раз косилися в бік дороги, намагаючись розгледіти, що цього разу привезли Вовки.

Майкл витер піт із чола, сперся на доверху навантажений землею віз і зняв із пояса флягу. Кілька жадібних ковтків холодної води швидко повернули сили. Після цього він простягнув її Сему.

— Гей, куди витріщилися? Ліс в іншому боці. До заходу ще далеко. Не відволікаємося. Не вистачало ще, щоб когось поранили. Сара потім із нас десять шкур спустить.

Майкл усміхнувся.

— Ух… від однієї думки, як вона кричатиме, уже холодок по спині.

Кілька людей розсміялися.

— Гаразд. Давайте трохи перепочинемо й продовжимо.

Він попрямував у тінь найближчого дерева й сів на траву.

— Семе, не голодний? Там Кетрін тобі яблук приготувала.

— Ні.

Відповівши одним словом, Сем важко плюхнувся поруч просто на землю. Було видно, що старався він з усіх сил і просто втомився.

Прохолодний вітерець у таку спеку й щебет птахів хилили в сон, але відпочивати було ще рано. Сем підвівся, потер долонею обличчя й раптом помітив, що з боку поселення до них іде Нейра.

Він одразу пожвавішав, схопився й побіг їй назустріч.

— Не втомилися в таку спеку? Давайте я допоможу.

Сем обережно взяв її під руку й повільно провів до Майкла, який валявся під деревом і з усіх сил намагався не заснути, ліниво жуючи зірване стебло трави.

— Я думала, ти тут працюєш, — сказала Нейра, зупинившись поруч. — А ти, он, розлігся.

— О-о, та я тільки приліг, — обурився Майкл, неохоче підводячись. — Спека нестерпна. Дай хоч дух перевести. Ти чого прийшла?

— Як чого? Подивитися, як ідуть справи. Та й за внучком приглянути. Справляється?

— А куди йому діватися? Молодий, сил повно. Та й стріляє вже так, ніби ти його з пелюшок луком годувала.

Нейра задоволено примружилася.

— Значить, недарма годувала.

Майкл усміхнувся, але тут же став серйознішим.

— Ти краще скажи, чого сама прийшла? Тут усе-таки за стінами. Небезпечно.