Розділ 9 — Перший підйом

Розділ 9 — Перший підйом

Ранок у поселенні Воронів почався не зі звичного свисту механізму. Цього разу людей розбудили удари молотків, скрип дерева, крики робітників і гуркіт каміння, яке тягали з місця на місце.

Майкл прокинувся рано. Дивно, але вперше за довгий час не розбитим, а повним сил. У голові вже крутилися думки про майбутній день, будівництво, поля і про те, з чого взагалі починати весь цей хаос. Тільки сівши за стіл і доїдаючи сніданок, він раптом зрозумів, що Сема поруч немає. Та й узагалі в домі його не було.

— А де Сем? — запитав Майкл, уже натягуючи чоботи.

Кетрін, яка сиділа навпроти, ніби тільки цього питання й чекала.

— Ну нарешті помітив. А я все гадала, коли до тебе дійде. Встав раніше за всіх і втік до Сари.

Майкл мимоволі всміхнувся.

— Цікавості йому точно не бракує. Усе-таки дитина.

Він підвівся, швидко поцілував Кетрін і вже збирався вийти, коли погляд зачепився за велике червонувате яблуко, що лежало на столі. Плід виглядав таким соковитим, що Майкл машинально потягнувся до нього, але тут же отримав ляпаса ганчіркою по руці.

— Навіть не думай. Це Сему.

— Та годі тобі.

— Ти й так учора стільки злопав, ніби з голодного краю прийшов.

Майкл хмикнув і уважніше подивився на плід.

— Думаєш, йому можна Акалу?

— Можна. Усі діти їдять, і ніхто ще на бігу не заснув. Головне — серцевину не жувати.

Кетрін усміхнулася, тицьнула пальцем у його бороду й примружилася.

— А ти б краще з цим щось зробив.

— Тобі не подобається?

— Ще й як не подобається. Будеш колотися — перестану цілувати.

І перш ніж він встиг відповісти, Кетрін із єхидною усмішкою вщипнула його за зад і виштовхнула за поріг.

Майкл тільки всміхнувся. Від такого прийому бажання затриматися вдома стало ще сильнішим.

— Усе, йди вже, — долинув голос Кетрін із дому. — Бережи себе. І за Семом доглянь. Чекаю на обід.

Майкл важко зітхнув, але все ж попрямував у бік шумного будівництва.

— Цікаво, що вони там уже гатять у таку рань… — пробурмотів він, за звичкою почухавши бороду.

Рука завмерла.

Спочатку Сара. Тепер Кетрін.

Схоже, з бородою і справді час було щось вирішувати.

— Треба до старого зайти. Заодно й поголитися.

Вийшовши на міст, Майкл зупинився. Поселення вже давно прокинулося. Робітники Воронів, як завжди, піднялися з першими променями сонця.

Струмок, що розсікав поселення навпіл, ніколи не пустував. У крижаній швидкій воді, притиснуті до кам’яного дна важкими валунами, мокли товсті сірі шкури. Вода вимивала з них кров і сіль, розм’якшуючи перед сушінням та обробкою.

Подув вітер.

Майкл тут же скривився й прикрив ніс долонею.

— Ох… Не часто ж сюди цю вонь доносить.

Він підняв голову вгору. На верхніх ярусах поселення, ближче до скелі, з топилень густо валувала пара. Там у великих мідних чанах плавився свіжий жир, зрізаний зі здобичі. Його акуратно розливали по пузатих глиняних глечиках і запечатували воском. Жир у Воронів цінувався не менше за добру шкуру — ним просочували взуття від сирості, змащували вози, захищали дерево й міняли в інших поселеннях на потрібні товари.

Майкл спустився з мосту й попрямував до будинку біля схилу. На лаві біля стіни вже сидів його старий приятель, ліниво гріючись на ранковому сонці.

— Гей, старий, ти чого розлігся? Клієнтів немає?

Цирульник примружив одне око, зміряв його поглядом і всміхнувся.

— О-о, Майкл. Та які в таку рань клієнти? Ти сам на себе подивися, весь зарослий ходиш.

Майкл знову машинально потягнувся до бороди.

— Ось мені й знадобилися.

— Ну тоді заходь. Ціна як завжди — два зелені Лагеренці. Будеш потім блищати, як обскубаний ворон.

Майкл голосно хмикнув і зайшов усередину слідом за приятелем.

Приміщення було простим, але чистим. Дерев’яне крісло, таз із водою, леза, ганчір’я і знайомий запах мила з травами.

— Ну розповідай, де тебе так довго носило, що встиг перетворитися на лісового відлюдника?

Майкл важко всівся в крісло.

— Якщо коротко — мало не здох.

— Тоді не коротко.

Майкл засміявся і, поки цирульник змочував рушник гарячою водою, розповідав про важку дорогу в Зелену Траву, болота, зворотний шлях і про те, як ледь не залишився там назавжди.

Коли він вийшов повністю поголеним, сам собі здався ніби молодшим на кілька років.

Піднявшись угору поселенням до старої частини ущелини, Майкл зупинився.

Перед ним, у широкій скельній кишені, кипіло справжнє будівництво.

Люди Сари латали дахи, витягали старий мотлох, укріплювали стіни. Ворони тим часом поралися навколо давно покинутого дерев’яного підйомника.

Дві товсті дерев’яні опори, потемнілі від часу, йшли вгору вздовж скелі, з’єднані поперечними балками й системою товстих канатів. Між ними висіла вантажна платформа — широка дерев’яна площадка з частково зірваним бортом, перекошена й застрягла на півдорозі. Тільки старий противажіль — величезна сітка, набита камінням, — усе ще тримав її в повітрі, повільно погойдуючи від вітру. Десь нагорі скрипіли дерев’яні блоки, а канати виглядали так, ніби ще трохи — і луснуть.

Хтось тягав дошки, хтось знімав старі балки, хтось лаявся, намагаючись зрушити заїдений механізм.

Під навісом стояла Сара й жваво розмовляла з якимось теслею.

Майкл підійшов ближче.

Сара помітила його надто пізно й навіть трохи здригнулася.

— Несподівано. Не думала, що ти прийдеш так рано… А виглядаєш-то як.

Вона не договорила, але комплімент був зрозумілий.

Майкл задоволено всміхнувся.

Але Сара майже одразу повернулася до справи.

— Майкле, мені здається, ви надто зручно все на мене звалили. Тут усе розвалюється. Доми, кузня, інструменти… а підйомник?

Вона тицьнула пальцем у бік дерев’яної конструкції.