Розділ 8 — Нова земля

Розділ 8 — Нова земля

Зала ради освітлювалася холодним місячним світлом, що падало на стіни й кам’яну статую. Крапля за краплею посудина в її руках наповнювалася водою, і важкі кам’яні долоні повільно опускалися все нижче.

«Буммм»

Посудина заповнилася доверху, опустилася вниз і перевернулася, вихлюпнувши воду в кам’яні канали.

Потік із гулом побіг углиб печери. Розділяючись усе далі, він ішов у тріщини стін, народжуючи знайому вібрацію.

«Тсссссс-іїї»

Поселенням Воронів рознісся протяжний свист.

Ніхто не здригнувся. Після нападу Кхемарів поселення все ще не спало. Люди продовжували ходити вулицями, варта змінилася вже вдруге, а біля воріт горіло більше смолоскипів.

Тільки уродженці Зеленої Трави все ще смикалися від цього звуку. Для них він поки не відрізнявся від сигналу тривоги, якого вони так боялися.

Сару цей свист теж вирвав із думок.

Стоячи на балконі, Сара мовчки спостерігала, як поселення потроху повертається до звичного порядку.

Вона помітила, звідки прийшла та дивна хвиля. Схоже, джерело було десь поруч із домом Майкла.

— Зараз не до цього… — тихо прошепотіла Сара собі під ніс. — Що я за глава така? Треба перевірити, як люди влаштувалися.

Сара швидким кроком почала спускатися зі схилу, намагаючись згадати слова Луки. Він щось розповідав про розселення, але тоді вона майже не слухала.

Із знайомих тут були тільки Майкл, Олівія і Павло. Та й дім Майкла Сара пам’ятала лише приблизно.

— Начебто десь там… — пробурмотіла Сара, вдивляючись у вогні смолоскипів, і пішла далі.

Кам’яна кладка під ногами все ще здавалася чужою. Ступні чіплялися за виступи, тіло ніяк не могло звикнути до цих доріг після м’якої землі Зеленої Трави.

Дратували й погляди Воронів.

Важкі. Вивчаючі.

Ніби вони бачили в ній щось чуже.

Хоча без кулона і фарби на обличчі Ворони були такими самими людьми.

І саме це бісило найбільше.

Шукати дім Майкла довго не довелося. Біля стін уже зібралися люди й кілька вартових.

Серед натовпу Сара одразу впізнала літню жінку з ради — ту саму, чий голос мав вагу під час голосування. Але зараз Нейра виглядала інакше. Простіше. Майже по-домашньому, якщо так узагалі можна було сказати про неї.

— Ну чого збилися докупи? — різко кинула Нейра, окинувши поглядом варту. — Розійшлися. Не створюйте паніку.

Вартові одразу зрозуміли натяк і почали розганяти роззяв.

— Майкле! Рідний ти мій, нарешті повернувся. Хоч би попередив старих друзів, а то я вже всякого надумала, — голосно заголосила Нейра, ніби справді прийшла просто навідати знайомого. — Ну пригости хоч чаєм. Не дарма ж я через усе поселення сюди йшла. Розкажеш, як дорога.

Майкл майже не слухав. Голова все ще гуділа, а спина знову починала горіти болем. Схоже, рани відкрилися.

Кетрін, уклавши Сема, вийшла назовні й підхопила Майкла під руку.

— Іти зможеш? — тихо запитала вона.

Майкл тільки кивнув.

— Тоді проходьте. Чай зараз буде.

Натовп поступово розходився. Варта нікого не підпускала до дому, відправляючи людей назад. Під руку потрапила й Сара — пояснювати їй нічого не стали, та й пояснитися не дали.

У домі Нейра одразу змінилася в обличчі.

— Ну, розповідай, старий друже. Що сталося?

Вона важко опустилася на стілець.

— Може, гарячого принести? — обережно запитала Кетрін.

— Ні, залиш нас поки, — спокійно відповіла Нейра. — Краще за хлопчиком подивися.

Потім перевела погляд на Майкла.

— А тепер повертайся. Подивимось, як там твої рани. Я тебе знаю — здохнеш раніше, ніж тебе Оксиси доїдять.

Майкл мовчки задер сорочку й повернувся спиною.

Рвані смуги на шкірі знову кровоточили.

— Кетрін! Гарячої води й чистого ганчір’я! — крикнула Нейра, вже підводячись.

Вона провела пальцями біля рани й насупилася.

— Я бачу, хлопчик приходив до тями. Що сталося?

Майкл важко видихнув і почав розповідати. Про дивну поведінку Сема. Про хвилю.

Нейра слухала мовчки, не перебиваючи.

— Хмм… — протягнула вона нарешті. — Чула я про таке. Давно. Казали, раніше люди з подібною силою траплялися частіше. Їх боялися, шанували… іноді полювали на них. Я думала, це просто старі казки.

Майкл скривився від болю в спині.

— І що тепер робити з хлопчиком?

— Не сказала б, що він такий уже хлопчик, — спокійно відповіла Нейра. — А от що робити з його силою… цього я не знаю.

Вона замислилася на мить.

— До ранку нехай залишається у вас. Після такого він і так наляканий. А вранці зберемо раду й вирішимо.

Нейра важко підвелася зі стільця.

— Ну а я піду. Стара вже для нічних походів.

Вона плеснула Майкла по плечу й усміхнулася:

— А за спину будеш винен. Не думала, що ти переживеш удар Тумарга в лобову. Не такий уже ти дряхлий, як виглядаєш.

Нейра вимила руки від мазі й попрямувала до дверей.

Відчинивши її, голосно кинула наостанок:

— Дякую за гостинність! Одужуй!

На вулиці натовпу вже не було. Тільки Сара сиділа біля струмка на низькій кам’яній огорожі, чекаючи, поки закінчиться розмова і піде варта.

Нейра помітила її одразу.

— І ти тут? — хмикнула вона. — Ну проведи стару, поговоримо.

Сара мовчки підвелася й обережно взяла Нейру під руку.

Поки вони йшли освітленими смолоскипами вулицями, Сара ставила прості запитання: де розмістили людей, чи вистачило місць, чи не було проблем.

Нейра тільки відмахнулася.

— Та заспокойся ти. Ми ж не звірі. Дали, що змогли. А покажете користь — і приймуть вас як своїх.

Вона зупинилася біля великого будинку.

— Ну от ми й прийшли.

Двері скрипнули, і назовні вийшов Павло.

— Це мій внучок. Ви, здається, уже знайомі, — сказала Нейра. — Павле, привітайся нормально. Годі в хмарах літати.