Розділ 7 – «Ритуал крові»

Альберт навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Світ поплив, в очах потемніло, і тіло рухнуло.

Двоє не стали розбиратися. Перехопили повіддя й потягли повозку разом із конем у бік поселення Кісток.

Ближче до табору, за кілька годин, Альберт почав приходити до тями. Один із вершників уже заніс спис, щоб знову оглушити бранця, але другий зупинив його коротким жестом. Стренд не любив чекати, а непритомний боржник говорити не зможе.

Удару не було.

Альберту лише дали зрозуміти — мовчи. Інакше знесуть голову.

Поселення Кісток виглядало похмуро. Частково завалений паркан із колод, перекошені дерев’яні будинки, деякі — на грубих опорах. Усе нерівне, нагромаджене, ніби збудоване поверх старого світу.

Містечко було невеликим, але багатошаровим.

Унизу — багнюка, ями, клітки.

Спіймані люди працювали мовчки. Кхемари висіли в клітках або билися на смерть у заглибленнях, виритих у землі.

Крики, гарчання, стукіт.

Життя тут майже нічого не варте було.

Альберт сидів у повозці, потираючи голову й без особливого інтересу озираючись.

Усе довкола було знайоме.

— Злазь, черв’яку, — кинув один із «білих». — І дівку із собою забери. Вождь говоритиме.

Альберт мовчки зістрибнув, витягнув з-під одягу маленьку Вейну й запхав назад у мішок.

Потягнувся до дівчинки, але та вже прокинулася. Озирнулася, потягнулася.

У погляді читалося нерозуміння.

Але не страх.

Дівчинка сама підвелася й пішла слідом.

Біля великої будівлі розчинилися ворота. Альберта й дівчинку втолкнули всередину й повели довгим коридором. На стінах місцями висіли обдерті знамена із зображенням дерева — старі, потемнілі, майже стерті.

Коридор тягнувся вузький і гнітючий.

У кінці відкрилася зала.

У кріслі, розвалившись, наче господар усього світу, сидів Стренд. У руці — кубок із вином. Накази він роздавав ліниво, навіть не намагаючись підвестися.

— Ох… Альберте… дорогий друже… — протягнув Стренд, не одразу глянувши на гостя. — Завжди радий поверненню боржників. Чого так довго не заходив?

У голосі звучав сарказм.

Погляд ковзнув до дівчинки.

Усмішка стала тоншою.

— А це хто в нас? Новий гість? Ти ж знаєш, я баб не жалую… а ця ще й дрібна… кістлява…

— Навіщо привів?

Усмішка зникла.

Альберта й дівчинку грубо поставили на коліна перед кріслом. Стренд неквапливо зробив ковток.

— Ну? Борг приніс?

Альберт на колінах поповз уперед.

— Так… я вже їхав до вас, щоб віддати борг. Дорогою зустрів ваших воїнів. Намагався пояснити, куди прямую, але слухати ніхто не став… просто вирубили й самі привезли…

Стренд розсміявся.

— Ахаха… Схоже, тебе так давно не було, що вже не впізнають. А знаєш, що це означає? Тепер винен удвічі більше.

Альберта різко схопили за руки й потягли назад. Той почав брикатися.

— У мене є!.. Є чим повернути борг, навіть більше! — заволав він.

Стренд махнув рукою.

— Ну говори. Обдуриш — зубами знову розплатишся.

Варта зупинилася.

— У неї… в мішку була Вейна. Маленька. І ця дівчинка…

Стренд уже почав піднімати руку.

— Вона вміє наказувати Вейнам! Я сам бачив, як наказала — і ті пішли!

Стренд хмикнув.

— Чудово. У мене кожен десятий так може після серця Кхемари. Але що дасть ця? Боєць ніякий. Ти її не годуєш?

— Я знайшов її в коконі, у руїнах! — поспішно додав Альберт.

— Мало. Цього мало. Обирай — руку чи ногу. Знаєш, чого я не розумію? Коли прийшов у ваше поселення, ви здихали. Я допоміг вам. І що отримав натомість? Чи вирішив повторити за Сарою?

Різкий помах рукою.

— У клітку його до голодних Кхемарів. Подивимося, чи врятує ця… дізнаємося, чи його сьогодні день. А звірятко — на кухню.

Мішок із Вейною вирвали в дівчинки й кинули до ніг Стренда. Той ударився об підлогу й пронизливо запищав.

Очі дівчинки спалахнули зеленим. Кхемари в клітках завили, повітря в залі стало важким.

— Їй боляче! — крикнула Діана й змахнула руками.

Жовта хвиля пройшла залою тонким серпом. Удар був один, але вистачило й цього — верх кубка в руці Стренда зрізало рівно й чисто.

У залі запанувала тиша.

Кожен намагався зрозуміти, що сталося.

Вартові першими рвонули до дівчинки, схопили за волосся, готуючись перерубати шию.

— Стояти! — рявкнув Стренд. — Тупорилі… Відпустили її!

З явним інтересом вождь підійшов ближче.

— Оце подаруночок… Черв’ячку, не очікував від тебе такого.

Дівчинка сиділа на підлозі майже непритомна. У голові спливали уривки образів, що не складалися в єдине ціле. Ні місця, ні того, що відбувається, вона не розуміла.

Стренд, не відриваючи погляду, продовжив:

— Цього з лишком вистачить, щоб закрити борг. Але ти мені збрехав, Альберте. Про таку силу не сказав. А це вже небезпечно.

Альберт мовчав, боячись вдихнути голосніше.

Стренд нахилився й тицьнув у дівчинку пальцем — реакції не було.

— Гей… черв’ячку…

Потім випростався, підняв мішок із Вейною, дістав звірятко, схопив за задні лапи й підніс до обличчя дівчинки.

— Ну що скажеш? Назвеш своє ім’я? Чи будемо грати далі?

Вейна пискнула, звиваючись.

У голові майнув спогад: хтось читає книжку, картинки, голос… і два слова, що залишилися особливо чіткими — «магія»… і ім’я — Діанна.

Стренд примружився.

— Не люблю, коли мене ігнорують.

Рука вже піднялася для удару, але замість цього пальці сильніше стиснули звірятко.

— Я ж сказала… відпусти її… їй боляче…

Голос прозвучав слабше, але повітря знову почало важчати.

Стренд усміхнувся.

— Скажи, як ти це робиш — і відпущу.

Дівчинка підняла голову. Зелені очі дивилися прямо, без страху.

— Це магія. І я не черв’ячок. Я Діанна.

— Магія… — тихо повторив Стренд. — Щось новеньке. І, схоже, дуже корисне.