Розділ 5 — «Ціна шляху»

Величезний кошлатий звір, зарослий мохом і листям, завбільшки з трьох, а то й чотирьох коней, мчав просто на Майкла. Формою він нагадував ведмедя, але був надто величезним і неправильним для звичайного звіра.

— Фррр!

З колони полетіли стріли. Кілька влучили в ціль, але тварюка навіть не сповільнилася.

— Фррр!

Майкл підкинув арбалет і вистрілив. Стріла ввійшла точно в око. До зіткнення залишалося всього кілька кидків, коли звір раптом рухнув у болото. Брудна вода зметнулася хвилею, накривши все довкола. Майкл ледве втримався на ногах.

Різко настала тиша. Туман почав густішати, стаючи важким і в’язким. У роті з’явився дивний присмак, що щипав язик.

— Не дихайте… — почав Майкл.

Закінчити він не встиг.

Рев розірвав стрій. Із середини колони, без жодного сплеску, звір вирвався з болота й одним ударом відкинув людей убік. Хтось рухнув у багнюку, хтось кинувся тікати, хтось одразу почав грузнути в трясовині. Крики змішалися з плескотом води й дзвоном тятив, а за секунду звір знову зник.

З гілки зірвалося щось важке й гепнулося в багнюку біля ніг Сари та Майкла.

Шматок тіла.

Кас.

— Стріляйте! Бийте! — закричала Сара, натягуючи тятиву.

Крик прокотився колоною, але разом із ним прийшла паніка. Стрій остаточно розвалився. Майкл завмер, розуміючи, що все пішло зовсім не так, як розраховували.

Поруч пролунав новий сплеск. Звір виринув біля тіла Каса, зімкнув пащу й миттєво зник у болоті.

Паніку вже неможливо було зупинити. Люди бігли, падали, стріляли навмання. Стріли йшли в туман і в’язку рідину. Біля краю болота тварюка з’явилася знову. Пролунав новий удар, але цього разу кілька стріл усе ж влучили. Звір рвонув назад у трясовину.

Крики ставали гучнішими. Бігти було нікуди, а туман усе сильніше глушив звуки й приховував рух.

Майкл змусив себе зібратися.

Секунда тиші.

І раптом — поблизу сплеск за спиною.

Удар відкинув Майкла в дерево. Повітря миттєво вибило з грудей, перед очима потемніло. Звір ударив не кігтями, а лапою, просто змітаючи з дороги, і знову зник.

Сара стояла з луком у руках. Пальці тремтіли. Довкола панував хаос: крики, туман, багнюка. Майкла ніде не було.

(картинка 5,1)

— Що робити… — прошепотіла Сара.

Думки плуталися.

— Стійте! Не біжіть! Стріляйте! — знову закричала вона.

Голос зірвався, але майже ніхто вже не слухав.

І раптом із глибини лісу долинув спів — чистий, дзвінкий, спокійний для цього місця. Слова тягнулися, ніби самі пливли крізь туман.

— Не дихайте туманом… не біжіть…

За ним пролунали інші голоси — гучніші й упевненіші.

Звір виринув просто перед Бертом. Брудний, утиканий стрілами, з кривавою слиною на іклах. Стріли знову засвистіли в повітрі.

Берт упав на спину, намагаючись утримати спис перед собою. Тієї ж миті звір кинувся вперед із розкритою пащею й усією вагою насадився на древко.

Тумарг смикнувся й завмер.

Настала тиша. Кілька митей ніхто не рухався. Було чути лише важке дихання вцілілих. Туман поволі почав осідати.

Коли повітря трохи прояснилося, стали видні наслідки бійні. Болото перетворилося на кладовище. Тіла лежали в багнюці — розірвані, розкидані. Хтось загинув від кігтів звіра, хтось — від стріл своїх же людей. Із каламутної води стирчали руки, обличчя наполовину тонули в рідині. Поранені ледь чутно стогнали.

— Майкл?..

— Це ж Майкл!

(картинка 5,2)

З дерев швидко спустилася дівчина, слідом ще шестеро. Незнайомці зупинилися, оглядаючи болото й уцілілих.

— Що ви тут забули? Хто ви такі? — різко запитав один із них.

Сара відповіла не одразу. Голос тремтів від утоми:

— Я Сара. Із поселення Зеленої Трави. Це мої люди… А ви хто?

Дівчина ступила вперед.

— Я Олівія. Це Павло, Натіан, Давид, Харетон і Алекс.

Один із хлопців насупився:

— Олівіє, не варто незнайомцям називати наші імена.

Потім перевів погляд на Сару:

— Ми з Воронів. Що ви робите на наших землях? І чому поруч Майкл?

Сара зробила крок уперед, намагаючись говорити рівно:

— Ми рятуємося. Плем’я Кісток спалило наше поселення. Майкл допомагає нам.

— Не тут, — різко перебив Павло, оглядаючи болото. — Тумарг міг бути не один. Піднімаємося.

(картинка 5,3)

Ніхто не сперечався. Хтось намагався витягати тіла, хтось ішов із порожнім поглядом, не помічаючи нічого довкола. Майкла підхопили Павло й Натіан.

За пів години дісталися місця, про яке Майкл раніше згадував лише побіжно. Сара зупинилася. Довкола не було ні будинків, ні укриттів.

— Ми прийшли, — сказав один із Воронів.

Піднявши лук, хлопець вистрілив угору. Стріла зачепилася за щось у гіллі, пролунав скрип, і з дерев почав опускатися настил із дощок і канатів.

Сара підняла голову й тільки тепер зрозуміла, що весь цей час дивилася не туди. Високо серед листя ховалося ціле місто: переходи, платформи, підвісні мости й дерев’яні будинки.

Це був прихисток Воронів. Той самий, про який говорив Майкл.

Але дивуватися вже не залишилося сил. Усередині збереглися тільки страх, біль і порожнеча.

Зате тут було безпечно.

У кам’яних чашах розвели вогонь. Поранених розмістили в дерев’яних будинках. Люди були голодні, але ніхто не наважувався просити їжу.

(картинка 5,4)

Майкл лежав непритомний біля багаття.

Сара зібрала вцілілих і вже збиралася повертатися по загиблих.

— Ти куди? — зупинила її Олівія.

— Як куди?! Люди залишилися там! Їх треба поховати!

Олівія похитала головою.

— Помилка вже була — іти через болото. Друга помилка — повертатися. Ще трохи, і ховати буде нікого. Та й кому, якщо підеш. Подбай про живих.

Ненадовго повисла тиша.

— Нас учили: на болотах мертвих краще не чіпати. На запах крові прийдуть інші тварюки. Ви ледве впоралися з одним Тумаргом.