Розділ 4 - «Не зупиняйся»

— Кх... кх... кх!.. — внизу, біля вогнища, хтось закашлявся уві сні.

Пожежа була далеко, але вітер усе одно доніс сюди важке, горіле повітря. І сморід. Майкл уже не бачив ні вогнища, ні людей навколо. Перед очима спливало інше. Жар. Нестерпний жар. Вогонь. Тріск палаючої деревини. І рука його матері, яка смикалася у вогні під обваленим дахом власного дому.

— Прокидаємося! Швидко, живо! — заревів Майкл і різко почав спускатися вниз.

Берт, що стояв із роззявленим ротом, відсахнувся і ледь не зірвався слідом.

Люди, так і не встигнувши як слід відпочити, у паніці піднімалися, озиралися на всі боки, ніби небезпека могла вискочити з будь-якого кута. Майкл змінився на обличчі. У голосі більше не було ні торговця, ні колишнього мисливця. Тільки жорсткість.

— Швидко зібралися. На запитання часу немає. Ми й так тут засиділися. Підемо через міст.

Група поспіхом гасила вогнище, затоптуючи жар, збирала речі. На хлопчиська, якого витягли з-під завалів, намагалися не дивитися — обходили стороною.

— Ну! Чого вовтузитеся, як сонні мухи? Виходимо!

— Та чого ти так зірвався? Що сталося? Бачиш же — збираємося. Загрози поки немає...

— Командувати, я бачу, ти вмієш... — буркнув Берт, спускаючись вниз. Потім подивився вдалечінь і вже тихіше додав: — Хоча він правий. У нас мало часу.

Коли вони вийшли назовні, розмови стихли самі собою. Над лісом підіймалися чорні стовпи диму. Надто густі. Надто близькі. У багатьох одразу опустилися погляди. Хтось повільно став на коліна. Хтось тихо промовив ім'я матері. Майкл дивився на них кілька секунд. Потім заговорив уже спокійніше:

— Часу на тугу немає. Треба йти. Затримаймося — станемо наступними.

Він розвернувся і пішов уперед, обережно ступаючи по уламках, із хлопчиком на спині.

— Бездушний... — глухо сказав хтось позаду. — Там наш дім. Їм треба допомогти...

Майкл зупинився. Повільно обернувся.

— Я бездушний? — спокійно спитав він. — Ні. Я не бездушний. Але й не безмозкий.

Він перевів погляд на дим.

— Сара не дурна. Якщо тримається — впорається. Якщо ні — виведе, кого зможе.

— А вас не просто так зі мною відправили.

Він видихнув і продовжив уже рівніше:

— Хто хоче — може повертатися. Я йду в поселення Воронів. Треба готуватися до біженців. І до оборони.

Він обвів решту поглядом.

— Чи в когось є кращий план?

Ніхто не відповів.

— Цю частину руїн я знаю. Сам дійду, — додав він і вже хотів іти далі, але позаду почувся невпевнений голос:

— Є... пропозиція...

Майкл обернувся. Це був провідник Лука.

— Ну?

— Я зі знахарками і двома недосвідченими стражами — Морганом та Артуром — піду в поселення Воронів через напівзруйнований міст. Треба попередити людей... і донести трави.

Він ковтнув.

— А ти з рештою допоможеш тим, хто встиг піти з табору. Ти досвідчений мисливець...

Під кінець голос у нього майже зник. Майкл мовчав кілька секунд. Потім тихо вилаявся:

— Чорт із вами...

Він усміхнувся краєм губ.

— Як ви там казали? Упертий, як Тету? Оце якраз про вас.

Він обережно опустив хлопчика на землю і кинув підсумок із рюкзака Луці.

— Загубиш — з-під землі дістану.

Потім озирнувся:

— Саймоне, Берте, Касе, Рольфе. Ви зі мною?

— Ти вже не раз рятував наші шкури за ці дні, — сказав Саймон. — Я з тобою.

Берт мовчки кивнув. Решта, навіть сперечаючись, розділилися в думках, але зробили, як велено. Група швидко розділилася. Молоді підхопили хлопчика і побігли в бік мосту. Лука зі знахарками — за ними. Решта повернули до лісу.

— Треба піднятися на будівлю, — сказав Майкл уже на ходу. — Якщо звірота рвоне через ліс, вона не повинна нас відчути. Нам пощастило, що вітер поки в інший бік.

Він на секунду підняв погляд на дим.

— Почекаємо трохи. Якщо вогонь не перекинеться на ліс — почнемо прочісувати.

Вони рушили вздовж руїн. І тут Майкл помітив дивину. На гілках висіло щось металеве. Іржаве. Легке. Погойдувалося від вітру і тихо дзвеніло. Звір, що було метнувся з кущів, смикнувся від звуку, різко звернув і зник між будинками. Майкл примружився.

— Дивно... Дуже дивно.

— Що саме? — спитав Берт.

— Що нас не наздогнали ті, хто йшов за нами вночі.

Він озирнувся на дорогу, потім на ліс.

— Ми ж пройшли тут усього нічого...

На секунду замислився.

— А може, вони й не за нами гналися.

— У сенсі? — не зрозумів Кас.

— Може, думали, що Сара пішла з нами. А коли зрозуміли, що її немає, — повернули назад.

Він подивився в бік диму.

— Тоді все стає на свої місця.

Кілька секунд ніхто не говорив.

— Берте, ти помітив?

— Що?

— Залізяччя.

— Ну помітив. І?

— Треба назбирати такого побільше і розвісити вздовж дороги. Коли повертатимемося, звіроти буде менше.

Берт усміхнувся.

— Оце голова... А я не допетрав.

Він обернувся до молодих:

— Ей! Натяк зрозуміли?

Ті закивали і почали збирати все, що могло дзвеніти.

— А ми поки поліземо нагору, — сказав Майкл.

Молоді одразу взялися розвішувати залізяччя на гілках. Тихий дзвін поплив вулицею.

— Не боїшся? — неголосно спитав Кас у Рольфа, поки вони йшли до будівлі.

— Звісно боюся, — відповів той. — Але звіроті зараз не до нас. Їм би самим шкури врятувати...

Він на секунду замовк.

— Хоча... може, і справді треба було йти з Лукою.

Минуло кілька годин. Ліс так і не загорівся. З третього поверху, де стіни частково обвалилися, було видно, як тварини вибігають із лісу. З різних боків. Безладно.

Як мурахи з розворушеного мурашника.

— Яблучко будеш? — гукнув Кас Майкла, повертаючись разом із Рольфом.

— Де дістали? — огризнувся Майкл. — Ви там що робили — жерти шукали чи залізо вішали?