Глава 3 — Осколок з минулого

У вухах стояв гул після падіння колони. Повітря було забите пилом — густим, важким, його майже можна було торкатися руками. Частина стелі обвалилася далі, зачепивши кімнату, де ховалися втікачі. Один із них повис, ухопившись за край пролому. Обличчя не було видно — тільки ноги, що бовталися в диму.

Решта поступово приходили до тями. Тиша. Тільки важке дихання… і рідкісний тріск бетону, що осипався.

Майкл зробив крок уперед. До помаранчевого світла.

Пил потроху осідав. Світло відбивалося від бетонних стін, роблячи все навколо нереальним. Силуети Кхемарів на машинах розпливалися, їхнє зелене світіння поступово тьмяніло. Світло замиготіло.

— Що там?! — закричав провідник, усе ще висячи й бовтаючи ногами.

— Звідки мені знати… — видихнув Майкл, не відриваючи погляду, вдивляючись у густу імлу.

Світло ставало слабшим, повільно опускаючись. Темнішало, але бачити ставало легше. Пил осів.

І тоді Майкл зрозумів — під ногами порожнеча. Провал.

Він обережно підійшов ближче. Носком намацав край, переконався, що можна стояти.

— Може, хтось мене зніме?! — закричав провідник. — Поки я туди ж не полетів!

Його швидко затягнули нагору.

За спиною Майкла щось ворухнулося. Він здригнувся. Рука лягла йому на плече.

— Твою… — він різко обернувся. — Ти чого лякаєш?!

Це був один із торговців.

— Я теж хочу подивитися… — тихо сказав той.

Унизу щось тихо розсипалося, як сухий пісок. Помаранчеве світло на мить спалахнуло — і почало згасати.

На нижньому рівні, серед уламків і води, лежав хлопчик. Голий.

Його тіло було вкрите світним пилом, який повільно тьмянів.

— Треба витягати його! — різко сказав Майкл. — Швидко!

Він уже спускався вниз по уламку — колишній стелі, яка тепер стала підлогою. Слизько, нерівно, небезпечно. Але він не зупинився.

— Живий?! — крикнув хтось згори.

Майкл опустився поруч. Поклав руку на груди хлопчика.

— Дихає… — тихо сказав він. — Теплий.

Він підняв голову вгору.

— Киньте щось! Шкуру! Ганчірку — що є!

— Ночі холодні…

Ніхто не відповів. Тільки пил повільно осідав.

П’ять років тому. Те саме місце.

Іржаві ворота в підземну парковку були не до кінця зачинені. Щілина між стулками темніла, як паща.

До них підійшов чоловік. Лисіюча голова, рідкі зуби, одяг — суцільне лахміття. Він жував в’ялене м’ясо, ліниво, не поспішаючи.

Підійшовши до воріт, він сплюнув убік, витер руки об брудну куртку і, крекчучи, вхопився за метал.

— Зара… зара подивимось, що там… — пробурмотів він. — І поїдемо далі, мила…

Він смикнув ворота вгору. Скрегіт металу рознісся парковкою, луною йдучи в глибину. Чоловік скривився, але продовжив тягнути.

— Я ж казав… швидко впораюсь…

Він озирнувся через плече.

— Ти далеко не відходь, чуєш?!

За його спиною стояв кінь, запряжений у повіз, завалений мотлохом.

Він увійшов усередину.

Сирість ударила в обличчя. Підлога була вкрита багном і стоячою водою. Десь кумкали жаби. Зі стелі капала іржава вода.

Тиша і буре світло — принаймні, йому так здавалося.

У глибині парковки.

— Це ще що за яйце?.. — пробурмотів він.

Він підійшов ближче. І завмер.

Кокон. Напівпрозорий. Усередині — дівчинка. Згорнута, як ембріон. Років чотирнадцяти.

Навколо кокона тягнулася в’язка, світна субстанція — наче коріння, що розповзалося по підлозі. Основна жила йшла під завали. Пульсувала. Жила.

— О-о… — видихнув він.

Губи розтягнулися в кривій усмішці.

— Оце знахідка…

Він ступив ближче.

— Йому сподобається… — прошепотів він. — За таке мені дадуть червоних Лагеренців… їжу… багато…

Він облизав губи.

— Усе моє…

Він схопився за кокон. Потягнув. Нитка не піддавалася.

Він смикнув сильніше. Світло всередині кокона здригнулося.

— Та я твою сиву бороду щипав… Собача печінка… та відчепись ти! — прошипів він і рвонув з усієї сили.

Нитка обірвалася. Дівчинка в коконі ледь ворухнулася.

У повітрі повис дивний запах — із присмаком металу і чимось хімічним, різким, чужим.

Він втягнув носом повітря.