Розділ 2 – «Ті, хто йдуть за тобою»

Розділ 2 – «Ті, хто йдуть за тобою»

Крики не вщухали. Вони підбиралися ближче.

— Відчиняйте! — пролунав голос, прорізаючи ранкове повітря. — Я знаю, що ви там!

Біля воріт уже зібрався натовп. Жителі трималися на відстані, але не розходилися: хтось перешіптувався, хтось стискав зброю, хтось просто дивився — мовчки, напружено.

По той бік воріт стояли люди. Чужі.

Їх було небагато — чоловік тридцять. Але цього вистачало. Кістки на плечах, на грудях, на зброї. Одні були прив’язані ременями, інші вплетені в одяг. Поверх — листи металу. Це були не бродяги. Воїни. Табір Кісток.

Уперед виїхав один — верхи на коні. Високий, мускулистий. Обличчя виснажене, з довгим шрамом від щоки до лоба, густа борода. Очі — темні, але надто живі, майже хворі.

Він ударив кулаком у ворота.

— Саро! — крикнув він. — Виходь!

— Або я сам зайду.

Майкл вибіг на вулицю, на ходу натягуючи куртку. Рюкзак він притискав до себе так, ніби це було єдине, що мало значення.

Він одразу зрозумів — це не просто сварка. Швидко добіг до воза, схопив заряджений арбалет і рушив ближче до натовпу.

З кожною секундою ставало напруженіше.

До воріт стягувалися люди табору — з луками, мечами, списами. Навіть ті, хто мав відпочивати.

— Саро! Я знаю, що ти там! — знову пролунав голос. — Чи боїшся вийти?!

На стіні з’явилася Сара — у повному озброєнні. Вона зупинилася біля краю, дивлячись униз.

— Думала, ти не повернешся, Стренде, — сказала вона. — Думала, здох за стінами, як тварина.

Він усміхнувся.

— Думала… чи сподівалася?

— Доживав, як тварина. Думала — так і здохнеш.

— Спустись і скажи це мені в обличчя! — гаркнув він.

Його обличчя перекосило від злості, очі налилися кров’ю.

— Це ти винна в усьому! Я прийшов повернути своє!

Сара примружилась.

— Я? — спокійно перепитала Сара. — І в чому ж?

— У тому, що ти зайняла моє місце! Воно було моїм!

— Ні, Стренде, — різко перебила вона. — Ти сам його просрав.

Натовп заворушився.

— Ти злякався на церемонії. Не пішов у ліс. Цього виявилося достатньо.

Стренд стиснув кулаки.

— Тварюка… Та ще й після цього прислала Людей.

— Не знаю, про що ти, але ми з такими справ не ведемо. Тобі тут нічого не світить. Забирай своїх і провалюй.

Він натягнув поводи, ступивши вперед.

— Я цього так не залишу.

Його голос став нижчим, небезпечнішим.

— Я прийшов не просто так. Я перекрию вам усе. Жодна людина не ввійде. Жодна — не вийде. Сидітимете без торгівлі, без доріг, без людей. Поки сама не вийдеш. Поки не приповзеш.

У натовпі хтось вилаявся.

Сара навіть не моргнула.

— Цьому не бувати, Стренде. Усе, що я можу тобі запропонувати — це теплу кінську сечу.

Хтось тихо засміявся.

— Можеш сидіти тут хоч до посиніння. Або поки вас не почують звірі Удгалли. А якщо пощастить — я ще й вашу зброю заберу. Нам стане в пригоді.

На стінах загорілися смолоскипи, починало темніти.

Сара розвернулася.

— Посилити чергування! Дивитися в обидва!

Вона спустилася вниз. Стренд усе ще волав за воротами:

— Саро! СА-РО!

Минув час, може два. Ніхто не розходився. Остаточно стемніло. До табору підкралася важка, гнітюча тиша.

Майкл ходив колами й обдумував, що робити. Добре хоч до ранку був нічліг.

І раптом до нього підбіг молодий хлопець, захеканий.

— У мене… від Сари! — видихнув він.

— Говори.

— Вам треба йти. Зараз. Через таємний прохід.

Майкл завмер.

— Що?

— Вона пам’ятає про ваше село. Каже, це надовго. Мене відправили з вами — вивести вас на стежку через ліс.

— Через ліс? Зараз? У темряві? Без коня?

Хлопець кивнув, усе ще важко дихаючи.

— Так. На півдні міста є млин. Чекайте мене там. Потім шансу вибратися вже не буде.

Майкл не став сперечатися, рішення прийшло саме швидше, ніж він очікував. Розвернувся і швидким кроком попрямував до таверни.

Біля воза він швидко зібрав усе необхідне: стріли, воду, залишки м’яса. Зайвого брати не став.

Потім — через місто. Він рухався швидко, але обережно, питаючи дорогу в рідкісних перехожих. Люди відповідали коротко. У їхніх очах читався страх.

Коли він дістався млина, там уже зібралися люди.

— Гей, ти! Хто це? — тихо гукнув Майкл.

— Тихіше ти… — прошипів хлопець. — Тут знахарки. Рани не зашиють, але на ноги поставлять.

Він кивнув на жінок.

— Ці — молоді. У бою не були, але біля стін постояти зможуть. Сара їх відправила.

Він понизив голос.

— Сподівається, що ви потім пришлете допомогу.

— А ці? — кивнув Майкл на інших.

— Торговці. Не місцеві. Сара не хоче зайвих смертей.

Майкл мовчки кивнув.

Присів трохи нижче, ніби тінь могла його сховати.

Через старий тунель вони вибиралися за стіни. Без світла, навпомацки. Земля під ногами була вологою, повітря важким. Ішли мовчки, чулися лише кроки й дихання.

— То через що все почалося? — тихо спитав Майкл.

— Випробування на главу. Він не пішов у ліс.

Позаду хмикнули.

— Потім зірвався. Пити почав. І до Сари поліз.

Тиша стала важчою.

— Після цього його й вигнали.

Більше ніхто не говорив.

Намацавши щось попереду, провідник зупинився. Над головою була дерев’яна кришка, присипана землею. Зі стогоном і скреготом, штовхаючи та впираючись у все, що можна, вона піддалася, і зовні одразу вдарило холодне свіже повітря.

Вони вибралися назовні. Ліс темний, густий, тиснучий. Крони перепліталися над головою. Десь ухнула сова, тріснула гілка.

— Нам туди, треба йти вглиб. — вказавши, прошепотів провідник.

Ліс змінився. Місяць пробився крізь гілля, заливши все холодним світлом.

Майкл зупинився, відчувши запах — метал, важкий, знайомий.