Розділ 2

**Розділ 2**

Кабінет ректора вражав своїм величчям і розкішшю. Високі стелі створювали відчуття простору, а широкі вікна дозволяли м’якому світлу проникати в кімнату, заливаючи її теплими променями. На стінах висіли картини, що зображували історичні моменти королівства, а також портрети попередніх директорів. Приміщення огортало давнє благородство: масивний дубовий стіл у центрі кімнати, оточений високими шкіряними кріслами, антикварні книжкові шафи, наповнені старовинними томами і сувоями.

Тиша в кабінеті ректора була настільки щільною, що можна було відчути, як вона наповнює кожен куток приміщення. Четверо послідовників — Юемей, Валеріан, Каріон і Елеонор, — сиділи напружено, очікуючи вироку ректора. Вони дивилися на ректора, чия фігура височіла на тлі масивного столу. Його зовнішність виражала гідність і владу, а глибокі мудрі очі наче проникали крізь кожного зі студентів.

— Прошу вибачення за затримку, — почав ректор, його мудрі очі наче проникали крізь кожного зі студентів. — Мені хотілося б розпочати з вибачень за непорозуміння з вашими емблемами. На щастя, ця проблема скоро буде вирішена, і ви отримаєте нові емблеми завтра. Але хочу також висловити щире співчуття. Те, що сталося, неприйнятно, і я обіцяю, що ми не залишимо це просто так. Це не заслуговує на мовчазне схвалення, і мені дуже шкода, що вас це торкнулося.

Слова ректора прозвучали як полегшення для студентів. Вони обмінялися спантеличеними поглядами, але, здається, в їхніх серцях почав пробуджуватися легкий оптимізм.

— Це все, що ви хотіли нам сказати? — запитав Валеріан і побачив на собі злий погляд Юемей, яка мовчала, але її погляд був ясним, наче вона проймала його очима. Ректор, незважаючи на невдоволення в його словах, зберігав спокій.

— Валеріане, не забувайте про те, що повага до старших — це невід'ємна частина нашої спільноти, — серйозно відповів ректор, підкреслюючи важливість поваги та дисципліни.

Елеонор і Каріон мовчали, але їхні погляди виражали змішані почуття — здивування, але й деяке схвалення, бачачи, що хтось насмілився висловити свою думку. Ситуація була напруженою, і всі вони відчували, як у кімнаті ніби притягує до себе кожен рух і слово.

— Завтра ви вирушаєте на новий етап вашого навчання. Бажаю вам успіхів у подальшому шляху. Будьте вірні нашим ідеалам і приносьте честь нашій академії, — сказав ректор із щирою усмішкою.

Вони слухали його слова з благоговінням, відчуваючи, як повітря наповнюється добрими побажаннями та підтримкою. Коли ректор закінчив свою промову, вони відчули, що страх і напруження починають відходити, залишаючи місце відчуттю гордості й збудження перед новими випробуваннями.

— Ми дуже цінуємо час, проведений вами тут, і раді, що змогли допомогти вам на вашому шляху, — додав ректор. — Пам’ятайте, що навіть коли ви будете далеко звідси, ви завжди будете частиною нашої спільноти.

— А що щодо чуток про Левітію? — запитав Валеріан, спостерігаючи за реакцією ректора. — Ми чули багато різних розповідей і хотіли б знати правду.

Глава, глянувши на Валеріана з розумінням, відповів:

— Розумію ваше бажання дізнатися правду, однак не можу вас дезінформувати. Я впевнений, що по приїзді в Левітію ви зможете самі розвідати все необхідне.

Потім він додав із ноткою співчуття:

— Також я не можу залишити без уваги труднощі, з якими стикнулося ваше королівство останнім часом. Сподіваюся, що ваша влада знайде рішення для всіх проблем, і ваші землі знову оживуть благодаттю

Ректор попрощався з ними і запросив Валеріана залишитися в кабінеті, у той час як решта учнів рушили до виходу. Валеріан звернувся до своїх друзів і, ковзнувши поглядом, додав:
— Не варто чекати на мене, хлопці. У мене, здається, є ще деякі справи, які потрібно обговорити з ректором. Поговоримо... може завтра.
— Зустрінемося завтра, — сказали вони, побажавши удачі Валеріану. Покидаючи кабінет, всі троє попрямували до виходу, а Валеріан залишився всередині, зачинивши за собою двері. Тепер у кабінеті залишилися тільки ректор, Валеріан і двоє загадкових відвідувачів у плащах, через що ніхто не бачив їхніх облич.

Троє друзів повільно вийшли з кабінету, крокуючи коридорами академії. Тиша висіла між ними, мов важка ковдра. Ніхто з них не знаходив слів, щоб розбити цю напружену атмосферу. Кроки звучали одноманітно і ритмічно, кожен із них був поглинутий своїми думками про майбутню подорож і те, що їх чекає в Левітії. Напруження в повітрі посилювалося з кожною миттю, і хоча ніхто не говорив про це вголос, усі відчували, що щось важливе витає в повітрі, мов буря, яка насувається на горизонті.

Юемей зітхнула, перш ніж почати розмову. Вони вже наближалися до території загальної резиденції, і вона відчувала, що час підходить для обговорення того, що їх очікувало через день.
— У нас залишився лише один день до нашого від'їзду в Левітію. Ми навіть не уявляємо, що нас там чекає. Як ви думаєте, чому нас викликали в резиденцію глави? Щось я починаю хвилюватися за Валеріана. Чому він залишився у ректора?
— Ну, може, вони просто обговорюють якісь серйозні справи. Може, Валеріан просив щось особливе, — без переживань відповів Каріон.
— Що як сталося щось погане? — Елеонор, з тривожним блиском в очах, повільно проводила рукою по мочці вуха, де прикрашали її невеликі рубінові сережки, їхня відсутність здавалася особливо відчутною серед її світлих, білявих волосся.
— Не думаю, що це щось погане. Валеріан адже не дитина, він сам зможе розібратися. Можливо, просто щось важливе, — постаралася заспокоїти її Юемей, дивлячись на велику резиденцію, де зазвичай проходили загальні зібрання.
— Ну, може, йому дали якесь спеціальне завдання. Ти ж знаєш, як він захоплений своїми дослідженнями.
— Сподіваюся, ти правий, хоча дивно, ми ж зовсім скоро їдемо, — підсумувала Елеонор.
— Але давайте залишимо хвилювання на потім. Попереду нас чекає ще багато справ, — сказала Юемей з усмішкою на вустах і продовжила через кілька секунд: — Нам ще треба повечеряти, а завтра проведемо останній день так добре, як тільки зможемо.
— Так, ну що, підемо? — пропустив вперед дівчат Каріон.