Розділ 1

Зала, в якій розгорталися події, була просторою та прикрашеною з вишуканою розкішшю. Високі стіни були завішані важкими тканинними портьєрами з золотими вишивками, що надавали приміщенню відчуття урочистості. Підлогу вкривав масивний килим темно-бордового кольору, прикрашений золотистими візерунками, які переливалися в променях світла, що проникало крізь вікна.
Вздовж стін стояли масивні дерев'яні столи з важкими стільцями, прикрашеними інкрустацією з коштовного каміння. На столах стояли свічки, що освітлювали залу м'яким, приглушеним світлом.
Посеред зали знаходився старий чоловік, який з тривогою звертався до жінки. Вона стояла перед ним, виглядаючи рішучою та впевненою. Уся увага учнів була прикута до них, вони з нетерпінням чекали своїх емблем.
— Схоже, вони зникли, — промовив старий. Перед ними на столі лежали переплетені пергаменти і карти. Перед ними на столі лежали переплетені пергаменти із записами учнів, що містили важливу інформацію про кожного з них — їхні досягнення, прогрес, історію навчання. Разом із цими паперами на столі були розкладені й карти, які є своєрідними пропусками чи підтвердженням приналежності учнів до певної фракції, в даному випадку — до споживчого Корпусу та лікарського. Ці карти служать не лише ідентифікацією, але й дозволяють учням використовувати певні привілеї та ресурси, доступні тільки членам даної фракції.
Старий, піднімаючи погляд з цієї сумної колекції, ніби зітхав під тягарем невизначеності, а жінка, що стояла поруч, наполегливо вимагала повторного обстеження. Її голос, низький, але сповнений рішучості, вказував на серйозність ситуації та непохитність рішення проблеми.
— Прошу вас, перегляньте ще раз, — твердо наказала жінка, що стояла поруч. Її голос був низьким, але сповненим рішучості, ніби вона була готова розгадати цю загадку будь-якою ціною. — Ви знаєте, як важлива кожна емблема. Ми не можемо собі дозволити, щоб хоч одна з них виявилася втраченою.
Невизначена атмосфера непевності огорнула кімнату, ніби завіса таємничості, щільно обвила серця всіх присутніх. Годинник цокав монотонно, ніби гнітюче нагадування про те, що час невблаганно йде, а відповіді так і залишаються прихованими у темряві.

Серед похмурої тиші зали чулися шурхіт і тихі перешіптування учнів, наче невидимі потоки повітря, що несли в собі напруження і тривогу.
— Що ж це могло статися? — запитала Елеонор, стискаючи руки в знак занепокоєння. Її блакитні очі шукали відповіді в порожнечі, наче намагаючись проникнути крізь стіни містичної загадки.
— Це не може бути випадковістю, — похмуро припустив Валеріан, його голос звучав низько і глухо, ніби відлуння передчуття. — Щось підозріле відбувається навколо нас, і нам потрібно бути обережними. Юемей мовчки кивнула, її сірі очі блищали рішучістю.

Нарешті, жінка зібрала волю в кулак і офіційно оголосила:
— На жаль, емблеми зникли. Учні, Каріон, Юемей, Елеонор і Валеріан, повинні залишитися тут, доки ми не зможемо знайти або відновити їх. Це нещастя, і я глибоко шкодую про це.
Слова розлетілися по залі, наштовхуючись на слух кожного присутнього, і змішалися з шепотом і тихими зітханнями учнів, що відображали їхнє занепокоєння і здивування перед цією несподіваною трагедією.
— Як так? Це неприйнятно, — сказала Елеонор, поправляючи свої біляві волосся, ніби бажаючи відійти від важких думок, що заслуговували на увагу.
— Ти навіть не намагайся. Тобі б емблему за "найчастіше дивиться в дзеркало", — жартуючи, відповів їй Валеріан. Елеонор лише усміхнулася у відповідь, знаючи, що підколка зроблена з любов'ю.
— А ось мені... Ну, нічого, піду до дівчат, — вирішив він, уявивши себе у ролі веселого компаньйона, поки його погляд зникав у надрах темної зали. — Про цю проблему поговоримо пізніше, і так голова болить.
— Ти, як завжди, Валеріане, і так, ввечері зберемося, — сказала Юемей, повертаючись до Каріона, який зранку був надто мовчазним, ніби таємниці вітали навколо нього, недоступні для інших. Юемей дивилася на Каріона, намагаючись розгадати його мовчання. Зазвичай він був жвавим і говірким, як дзвінкий потік води, але сьогодні щось було не так. Його звичайна веселість і ентузіазм були замінені тишею, яку вона не могла зрозуміти. Це виглядало дивно, наче всередині нього щось змінилося, але вона не могла визначити, що саме.

Елеонор подивилася на своїх друзів, що розходилися в різні боки.
— Я, здається, зайду в таверну. Мені потрібно дещо купити, — сказала вона, усміхаючись їм. — Побачимося пізніше!
— Не загубися там, — усміхнувся Валеріан, обводячи поглядом натовп перехожих, — інакше нам доведеться тебе шукати.
— Це не так вже й погано, — засміялася Елеонор, віддаляючись у напрямку до таверни.
— Тепер, де зупинитися? — запитав Каріон, оглядаючи зелені галявини і стародавні дерева.
— Давай пройдемося вздовж річки, — запропонувала Юемей, вказуючи на звивисту доріжку, що вела до води. — Там завжди так спокійно.
Каріон кивнув, погоджуючись з вибором. — Підемо, Юемей, — сказав він, повертаючи в бік річки, — завжди хотів подивитися, що там за поворотом.
— А я, мабуть, піду розважуся, — раптом втрутився Валеріан. — Мені вже набридло сидіти в одному місці.
Юемей кивнула, усміхаючись. — Зустрінемося пізніше, Валеріане. Насолоджуйся. Нам залишилося тут не так багато часу.
Так вони й розійшлися, кожен вирушаючи по своїх справах.
— Знаєш, Каріон, ти останнім часом такий мовчазний, — помітила Юемей, її погляд ковзнув до друга з занепокоєнням. — Все гаразд?

Каріон кілька митей задумливо мовчав, перш ніж відповісти. — Так, так, усе гаразд, — усміхнувся він, але його очі видавали внутрішнє занепокоєння. — Просто багато всього відбувається останнім часом, і я намагаюся це усвідомити.
Юемей кивнула, розуміюче. — Розумію. Останнім часом у всіх нас багато турбот і проблем. Але пам'ятай, що ми завжди тут, щоб підтримати одне одного.
Каріон усміхнувся їй у відповідь. — Дякую, Юемей. Ти завжди така турботлива.
Вони продовжили свій шлях, насолоджуючись спокоєм природи і товариством одне одного. Вдалині від міської суєти і проблем, вони могли насолоджуватися моментом і забути про всі турботи.
Пройшовши через довгі вулички, наче сплетені клубки ниток, вони досліджували пишні провулки, як лабіринти, де кожен поворот відкривав нові дивовижні види і запахи. Час здавався розтягнутим, оскільки вони повільно і з задоволенням долали кожен куточок цього магічного місця.