Пролог

Під покривом ночі та в холодному тумані кілька тіней ковзало через мрачний ліс, слідуючи за чоловіком, який веде їх крізь густі зарості. У тиші лісу кожен шорох здавався гучним, а туман, що щільно обволікав стовбури дерев, створював примарні образи в темряві.

Утримуючи на руках немовля, світловолоса дівчина, ще ледь виходячи з дитинства, була помітна лише за мимовільними спалахами місяця крізь густі хмари. Її зелені очі блищали сльозами, а обличчя виражало напругу й тривогу. Дитина на її руках плакала нестримно, і дівчина, не знаходячи можливості заспокоїти її, намагалася прискорити крок, щоб якнайшвидше вийти з цього кошмару.

Дитя, що ледве народилося, здавалося абсолютно безсиле в цьому світі, оточеному страхом і загадками. Впереді мрачні тіні продовжували рухатися, незважаючи на всі перешкоди і небезпеки, ведучи своїх спутників через ніч, повну таємниць і небезпек.

Позаду дівчини бігли дві тіні, її вірні слуги, яким вона явно довіряла. Між ними ледь чути лише окремі фрази, але тон їхніх голосів виражав хвилювання і напруженість. "Ваше височество...", "Може, не варто...", "А якщо вони дізнаються?", "Швидше, швидше!", "Дитина плаче". Здається, що саме вони переживали більше, ніж сама дівчина.

Напередодні чоловік, що веде їх, постійно поспішав, змушуючи їх задихатися від холоду, що пронизував їх до кісток. Зима раптово окутала їх своєю холодністю, хоча снігу не було на землі, проте повітря було настільки різким, що навіть дихання виходило з рота білим паром.

Вони продовжували свій мученицький біг, поки далеко не з'явилась стара, маячна споруда, мов забута і покинута часом. Дійшовши до будинку, вони щільно зачинили за собою двері, уважно оглядаючись навколо, щоб переконатися, що їх ніхто не переслідує. Незабаром старі дерев'яні двері за їхніми спинами захлопнулися, лунали приглушені стогони старих петель. Усередині бідного будинку панувала тиша, порушена лише слабким тріском, що видавала деревина у відповідь на їхні кроки. Будинок був укритий павутинням, лише вкрай рідко пробивався промінь світла крізь прорізи в вікнах, що розкидались на підлозі та стінах.

Чоловік, який веде їх до цього дивного місця, стежив за ними в очікуванні. Дівчина, що з важкістю відновлювалася після виснажливого бігу, пригорнула дитину до себе, намагаючись зігріти її своєю теплотою. Її серце билося швидше звичайного, наповнене турботою і тривогою за маленьке створіння, чия життєва сила перебувала під загрозою. Помічники підтримували її у цей важкий момент, допомагаючи доглядати за дитиною.

Проте ось дитина почала сильно кашляти, і кожен приступ кашлю був для дівчини як удар у серце. Вона зняла камінь з серця, коли побачила, що маля залишається живим і продовжує дихати. Це була дівчинка, і зелені очі дівчини, повні сльоз, дивилися на неї з ніжністю і любов'ю.

Вона відчула погляд чоловіка, який здавався надзвичайно спокійним і непорушним. Йому здавалося, що він не відчував жодного втомлення від бігу, ніби час не мав влади над ним. Її думки про те, що він може бути не зовсім людиною, мелькнули в її умі, але вона відкинула їх, сконцентрувавшись на тому, що потрібно робити далі. Вона кивнула йому, давши дозвіл на початок.

Чоловік стояв у центрі храму, світло падало на нього крізь щілини у стелі, створюючи гру світла і тіней на його мускулистому тілі. Коли він зняв плащ, його форми стали більш чіткими, і кожен рух його м'язів здавався точно обдуманим і впевненим. Темні волосся, мов річка, спадали на плечі, а сріблясті очі блищали у півтемряві храму, немов зірки на нічному небі. Його обличчя було вирізане, мов з каменю, з виразом зосередженості та рішучості.

Він узяв на руки вугілля і почав малювати на підлозі візерунки та символи, старанно втілюючи свої думки на кам'яній підлозі. Його рухи були впевненими та граціозними, мов він танцював під музику невидимого оркестру. Кожна риса його обличчя виражала глибоку увагу, а його сріблясті очі блищали від внутрішнього полум'я рішучості.

Нарешті, він завершив свою роботу і підняв очі, поглянувши на дівчину, що стояла поруч з ним. У його погляді було щось загадкове й привабливе, немов він бачив у ній щось більше, ніж просто дівчину, але вона розуміла, що це всього лише її уявлення.

Дівчина стояла з дитиною на руках, її очі були повні сльоз, а обличчя спотворилося від страху і відчайу. Вона безсило намагалася заспокоїти дитину, мов своїми словами вона могла захистити його від зла, що прийшло до них. Її голос дрожав, коли вона шепотіла обіцянки й пробачення, мов вже відчувала, що в цей момент втратила весь контроль над ситуацією. Слуги, що стояли поруч, також були порушені цією раптовою загрозою, їхні обличчя виражали тривогу і безпорадність. Вони знали, що зараз станеться щось жахливе, і вони не могли нічого з цим зробити.

І ось, коли загримів грім і блискавка вдарила в середину кола, серед чорного диму, в оточенні погрібаючого запаху гнилі, з'явилася демонеса. Її красиве, але водночас страхітливе обличчя прикрашали яскраво-червоні очі, які світилися злодійством і презирством. Її бліда шкіра контрастувала з білими, довгими волоссям, створюючи враження нездоланного гніву та могутності. Коли вона посміхнулася, її посмішка була такою ж холодною і жахливою, як і тінь, що падала на будинок.

Демонеса уставилася на дівчину своїми яскраво-червоними очима, що випромінювали ауру зла й жаху.

— Я чекала цього, — промовила вона з впевненістю, що змусила повітря стати непорушним у очікуванні. З шепотом, відірваним від страху, дівчина відповіла:

— Прошу передати моїй доньці своє захист. — Її голос дрожав, але вона намагалася зберегти хоч якусь рішучість у своїх очах.

— Я можу це зробити, але лише в обмін на щось, — пролунала відповідь демонеси, мов важке дихання зі темряви. Дівчина затряслася, розуміючи, що ціна буде високою.