16. Ревнощі

Глібу хотілось його вдарити. Це було таке сильне і різке бажання, але він стримувався, що в словах, що в діях. 

 — Так, Гліб теж іде, — відповіла Лія якось нервово. Вона теж шкодувала про те, що лишилося несказаним між ними. І хтозна, чи колись ще трапиться нагода все ж сказати ті слова, які хотілося?

Остап кивнув і нарешті пішов. 

І тоді Гліб не витримав. Обійняв її так, як не дозволяв обіймати раніше. Рвучко, майже палко. Серце билось так часто, він так сильно ніколи не ревнував. 

Вона теж міцно обняла його.

— Я сама не знаю, що зі мною, — сказала майже пошепки. 

— Ти ж з ним не зустрічаєшся, правда? — запитав він так само неголосно. 

— Ми просто друзі… з дитинства, — відповіла Лія. 

— Він запав на тебе, я це бачу, — ревнощі все ж проривались, хоч він і не хотів їх показувати, але чомусь не виходило. Він взагалі втрачав будь-який самоконтроль, коли справа стосувалась Лії. 

— Ти так думаєш? — вона поглянула на нього трохи з острахом. — Я нічого такого не помічала, до сьогодні. Сьогодні він справді поводився якось дивно...

— Сто відсотків запав, — Гліб ніби випадково мазнув губами по її щоці.  

 — Що він про нас подумав? — вирвалося в неї. 

— А тобі важлива його думка? — він зазирнув їй в очі. Вони були близько, занадто близько. Не можна було до такого доводити… Але тіло не слухалось, голос теж. Це були ревнощі.

— Ну так... Якщо він розсердиться на мене? Я не знаю… Або розкаже комусь. Христя мене не пробачить...

— Пробач, Ліє, — він зітхнув і відсторонився, відвівши погляд.

Йому чомусь було дуже боляче, хоча здавалось би, нічого такого не трапилось, ну взагалі нічого. Але все одно чомусь було дуже боляче.

— Тобі немає за що вибачатися, — сказала вона. — Ми ж нічого поганого не зробили…

— Так, ти точно нічого поганого навіть не думала, — погодився він. — Пробач мені. Я піду. 

 — Добраніч, Глібе, — вона стала навшпиньки і поцілувала його в щоку. — Дякую за цей вечір!

Він кивнув, швидко попрощався і вийшов з квартири. Йшов швидко, був злий на себе за все, що витворив.

Подумати тільки, щойно він ледь не перейшов всі межі, які чітко розставив для себе. 

Але ж він дійсно хотів їй зізнатись. Якби цей придурок не зайшов, він би зізнався… І тоді вже було б що було…

Певно, не можна це так залишати. Треба поговорити з Лією. І з Маркіяном. Але був ще відчим. Не хотілось, щоб той дізнався про Лію зараз. Треба було щось придумати перед тим, як він дізнається. Придумати спосіб тиску і захисту. Бо краще Лія буде не з ним, ніж наражатиметься на небезпеку, це Гліб вже зрозумів.

Зрозумів сьогодні, що все, що він відчуває — не бажання володіти, не просто пристрасть і бажання забороненого. Йому була потрібна Лія. Саме вона. Не тому що вона не з ним, а скоріше попри те, що вона не з ним, попри те, що в неї закохався його друг. 

Тільки вона була потрібна йому. Сьогодні він зрозумів це так чітко… Ревнощі спопеляли зсередини. 

Коли він приїхав додому, то написав:

"Я ревную тебе до нього". 

А потім додав:

"Пробач, певно, це неправильно".

“Я теж ревную тебе до Христі", — раптом відповіла вона. 

І тоді його серце знову забилося частіше. Вона теж ревнувала. Значить, він ніччого собі не придумав, їй він теж не байдужий.

Ця думка викликала на обличчі щиру усмішку. Гліб давно не почувався таким щасливим. 

***

Лія довго не могла заснути, думала про Гліба. Вона почувалася щасливою. Чомусь їй здавалося, що тепер все вирішиться, що вона зможе бути з ним, не ховаючись і не відчуваючи провини перед подругою. Зрештою, Христя і Маркіян зрозуміють. Все налагодиться… З такою думкою, усміхаючись, вона заснула. 

Коли ж вранці виходила з квартири, щоб їхати до консерваторії, одночасно з нею зі своєї квартири вийшов Остап. Він спочатку виглядав дещо насупленим, але майже одразу ледь усміхнувся.

— Привіт, — здається, він відчував деяку незручність після вчора. 

— Привіт, — сказала Лія. — Ти ображаєшся на мене? 

— Ну, він, принаймні не залишився у тебе, — Остап зітхнув. — Почуваюсь таким придурком… Я чекав, чи він вийде, правда, тупо?

— Мабуть я на твоєму місці зробила б так само, — вона зазирнула йому в очі. — Вибач, будь ласка. Але я дійсно кохаю його…

— Ну, я це знав. Просто знати і бачити, це, виявляється, різні речі, — відповів Остап. — І що? Він тепер кине твою Христю? І ви будете разом?

— Думаю,  він поговорить із нею. Вони ж і не були разом у повному значені слова. Просто чомусь Маркіян так вирішив, але він же не Господь Бог, — Лія чомусь почала виправдовуватись.  — Ми нічого поганого не зробили, не ховаємось ні від кого. А що хочемо бути щасливими, то маємо на це право, як і всі люди…

— Ну, щодо того, що ви "не ховаєтесь", я не погоджусь. Поки ви не скажете про це все тим двом, — похитав головою Остап.