15. Вдома (не) вдвох

Чомусь він буквально фізично відчував її біль. І не зміг просто сидіти осторонь. Може, завтра він пошкодує про це рішення, але зараз він швидко вдягнувся і пішов до машини.

Добре, що в нього вже була її адреса. 

Але раптом їй не треба його присутність? Може, він надумав все те між ними? Гліб не знав. Знав тільки те, що коли думає про Лію, серце завжди завмирає. Він такого ніколи не відчував. Він хотів просто пересвідчитись, що вона в нормі.

Зближуватись їм все одно не можна. 

Коли він приїхав і став перед дверима, відчув ще більше хвилювання. Раптом вона розізлиться за те, що він приїхав? Або за те, що він взагалі знає її адресу, хоч вона її і не давала.

Але він подзвонив у двері. І серце забилось ще швидше. 

 Лія відчинила, її обличчя осяяла усмішка. Він побачив, що очі в неї ще червоні від сліз, але ця усмішка була щирою, вона була рада його бачити. 

— Ходімо, будемо пити чай, — сказала Лія. — Я купила торт. Думала відсвяткувати перемогу. Чомусь я була така наївна, ну нічого страшного. Не обов’язково щось святкувати, можна купити торт просто так…

— Мені дуже шкода, що ви не перемогли, — він зазирнув їй в очі. — Шкода, що там все нечесно. Ти впевнена, що не хочеш, щоб я підняв там скандал? Я можу зробити так, що ніхто не дізнається, що це зробив я.

— Ні, не треба, — вона похитала головою. — Це все негатив, а він повертається до людини. Краще відпустити ситуацію. 

— В листуванні ти виглядала дуже засмученою, — все ж не здавався Гліб. — А я не хочу, щоб тебе хтось або щось засмучувало. Он і очі червоні, — він раптом торкнувся долонею її щоки. 

Подих перехопило, серце закалатало так, що він за цим стукітом більше нічого, здається, і не чув. 

 — Та я взагалі тонкосльоза, — Ліїне серце теж готове було вирватися з грудей, їй хотілося обійняти його, покласти голову йому на плече, але натомість вона говорила, що спадало на думку. На її щоках з’явився рум’янець.  — Не звертай уваги, я можу і від книги чи фільму розплакатись…

— Не можу не звертати уваги, — сказав він щиро. І обійняв її, пригорнувши до себе. 

Тепер вже вона, мабуть, і сама чула, як швидко билось його серце, коли вона була так близько.

Вона притулилася до нього, і стояла так якусь хвилину, вони обоє мовчали, але коли Лія заговорила, то її голос був уже якийсь інакший.

— Ти дуже хороший, — сказала вона тихо. — Христі пощастило…

Він хотів би зараз сказати, щось типу "до чого тут Христя"... Вона мала бачити, як він реагує на неї, як дивиться. 

Але сказати це зараз, після погрози батька, було б необачно. Спочатку треба розібратися зі старими справами. Навіть якщо Лія не буде так довго чекати і зблизиться з Маркіяном. 

— Маркіяну пощастило, Я йому заздрю, — він зітхнув. Це був максимум того, що він міг зараз сказати. 

— Ходімо їсти торт, — вона відвела очі.  — Розкажеш, що в тебе нового, а то я все про себе і про себе...

***

Вони говорили про все і ні про що одночасно. Йому було так добре поруч із нею, він ніби нарешті знаходився на своєму місці. Так хотілось нікуди не йти. Хотілось обіймати її, тримати за руку, цілувати і залишитись тут назавжди. 

Він дійсно хотів цього, такого раніше ніколи не було. І якщо раніше такі думки взагалі лякали, то зараз, коли вона була так близько, він відчував себе щасливим. Вони навмисне не включали фільмів, не пили алкоголю. Тільки чай і торт. І розмови про дрібниці… Коли вже було доволі пізно, Гліб помітив, що Лія втомлена. Не буде ж він тут лишатись на ніч, правда? Тож встав з-за столу:

— Дякую, що впустила. Я дуже хотів тебе побачити.

Ці слова не мали бути чимось романтичним для красного слівця. Він просто сказав те, що думав. Це була правда.

***

Це був такий незабутній вечір. Мабуть, Лія буде згадувати його ще довго, відновлювати в пам’яті кожне слово Гліба, кожну його усмішку, кожен жест. Їй не хотілося, щоб він ішов. Хотілося сказати, щоб залишився. Мабуть, можна було хоч раз у житті подумати про себе, а не про інших людей. Але дива не сталося, і вона подумала про Христю і Маркіяна. 

— Ти дуже підтримав мене, справді, — вона зазирнула Глібу в очі. — Ще кілька годин тому, я почувалася дуже нещасною. А зараз мені так тепло і спокійно на душі…

— Я завжди тебе підтримаю, — він легенько торкнувся її долоні кінчиками пальців. — В будь-яку мить. Що б не трапилось, я хочу, щоб ти знала, ти завжди можеш покластись на мене. 

 — Ти так само, — вона  легенько стиснула його долоню. — Можеш покластися на мене в будь-якій ситуації. 

Гліб облизнув губи, які зовсім пересохли. Подумав, може плюнути на все і сказати їй? Прямо тут і зараз. Сказати, що він відчуває до неї?...

Він сковтнув слину і набрав в груди повітря. Трохи стис її долоню в своїй:

— Ліє, я…

Але в цю мить в її двері, біля яких вони і стояли, пролунав дзвінок.

Лія аж стрепенулася і кинула на Гліба розгублений погляд. 

— Пізно так… Хто це? — запитав Гліб неголосно. Він не хотів, щоб це звучало, як ревнощі, але певно, воно так і звучало. — Ти на когось чекала?