9. Півголосом

Гліб одночасно дивився і не дивився на Лію. Більше, само собою, не дивився. Тримав свої погляди під контролем, бо їх мало бути менше, ніж на Христину. Ну бо він мав спробувати з Христиною, принаймні так вони з Маркіяном домовлялись. На вечерю вони приїхали в розкішний ресторан, Гліб з Маркіяном наполягали, що дівчата заслужили шикарний вечір за свою перемогу. Це був ресторан "Панорама" з величезними панорамними вікнами і терасою. 

В якусь мить Гліб помітив, що Лія побліднішала. Та в напівтемряві вечері цього ніхто не помітив, окрім нього. Певно, просто ніхто не дивився на Лію так уважно, як Гліб. Хоча авжеж, це не були якісь особливі почуття, Гліб відмахувався від такої ідеї, як від набридливої мухи, яка жужжала на вухо влітку. До літа ще два місяці. На вулиці все ще дуже холодно, як для квітня.

Лія вибачилась і встала з-за столу. Здавалося, їй було недобре. Вона швидко пішла у бік вбиральні. 

Чомусь серце Гліба забилось дуже часто. Хотілось підірватись з місця прямо зараз. Але він витримав паузу. А потім дістав з кишені телефон, зробив вигляд, що щось там подивився і сказав другові і дівчині, яка кидала на нього палкі погляди, що йому треба подзвонити.

Ледь стримувався, щоб не побігти. Чомусь серце не заспокоювалось. Щойно вийшов із зали і озирнувся, то помітив, що Лія стоїть на лоджії. Роздягнена. А на вулиці все ще холодно. 

Не довго думаючи він пройшов на лоджію до неї і, перш ніж щось сказати, скинув з себе піджак і накинув його їй на плечі. 

Лія озирнулася і усміхнулась йому.

— Теж вирішив подихати повітрям? — запитала тихо.  — Дякую за піджак!

— Ти зблідла, як почуваєшся? — він не хотів, щоб фраза звучала надто турботливо, але сам не впізнав свого голосу. Все одно вийшло турботливо.

— В мене таке буває, тиск понижений, — сказала вона. — Вип’ю кави, і все минеться. Не хвилюйся. 

— Зрозуміло, — він кивнув. — Ти в Києві з батьками живеш? — йому хотілось дізнатись про неї більше. А часу було мало. Скільки вони зможуть стояти тут? Хвилин пʼять? 

 — Ні, я сама живу, батьки купили будиночок в селі під Києвом і переїхали туди. А мені залишили міську квартиру. Так що я сама хазяйную. А ти?

— Я теж сам. Мій… — Гліб на секунду запнувся. — Мій батько теж дав мені квартиру ще на вісімнадцятиріччя. Ото там і живу, — він поглянув на її долоні, які дівчина ніби намагалась зігріти одна одною і руки самі потягнулись до її рук.

Він не розумів, що взагалі з ним відбувається, тіло ніби рухалось само. Взяв її долоні в свої. Ті були крижані, точно ніби з льоду. Підніс її долоньки до своїх губ і почав їх гріти теплим повітрям. Ніби нічого особливого, а почувався так, немов зараз як мінімум цілується з нею. Серце билось дуже швидко, швидше, ніж будь-коли останнім часом.

Лія трохи знічено дивилась на нього, але рук не забирала. На її блідому обличчі з'явився легкий рум’янець.

 — Ти дуже турботливий, — сказала вона. — Христі пощастило…

Гліб подумав, що ані про Христю, ані про когось іншого йому ніколи не хотілось особливо турбуватись. І тільки з Лією це виходило ніби само собою. Але сказати подібне було б неправильно. У Гліба в житті був тільки один друг. І цей друг був по вуха закоханий в Лію. 

— Турботливість точно не входить в список моїх чеснот, ти просто дуже погано мене знаєш. 

Взагалі, це була правда. Ну де Гліб і де турботливість? Просто з Лією все виходило якось інакше. І відчувалось гостріше, хто зна чому.

 — Можливо, — відповіла вона. — Христя каже, що я погано розбираюся в людях. Але ти здався мені дуже турботливим. І добрим. 

На мить Глібу навіть захотілось таким стати. Ну просто, щоб вона не помилялась. Але вона помилялась. І такий, як Гліб, не міг стати таким, яким його бачила вона.

Мовчанка трохи затягнулась. А потім він сказав:

— Треба йти всередину, — але щойно він сказав ці слова, його мобільний дійсно подзвонив. 

Таке з ним бувало: коли Гліб когось обманював в дрібницях, ці дрібниці ніби спеціально траплялися і робили обман правдою. Дзвонив батько. І Гліб не довго думаючи прийняв виклик, до того сказавши Лії  самими лише губами всього два слова "Одну хвилинку". Щойно він взяв слухавку, батько сказав:

— Сину, потрібно щоб ти поїхав у Житомир, проконтролював новий проект. Я не можу зараз цього зробити, одна надія на тебе. Це займе десь місяць…