Силует зів'ялої душі

СИЛУЕТ ЗІВ’ЯЛОЇ ДУШІ

Нарис

*** 

Степ дедалі стає ріднішим, немов розповідаючи свої найсокровенніші секрети. Спів трави, гумор хмар, що так лагідно ведуть розмову з дощем, що починається, все глибше поглинають очі, тіло, розум. Вже ніщо не турбує. Навколо тиша, тай така, що аж соромно за думки свої. Під ногами зелена путь змінюється жовтогарячим колосом, затишним, теплим, збитими леготом. Здається, він танцює на вітерці.  Душа дедалі спустошується, очищається.  Хохітва мовчазна і співає мало, тільки зрідка видає звук “куль-куль-куль”. Проте під час польоту крилами видає довгий свист. Аж тут повітря наповнилось мелодією волі, що виринала з вишини. Довгий, протяжний свист розрізав потоки вітру, що ніс із собою свіжий аромат степових квітів. Воля. Воля, що не має меж. Тільки час підрізав її крила. А що є час за звір такий, що право має викрадати життя? Невже має? Кривдою покривається шлях, і все густіше стає він, туманом затягнутий. Ще мить, і нічого вже не побачити. Ніч насувається на жалюгідно самотній степ.

 Почувся далекий гомін стада. - Швидкі, - помітив парубок, намагаючись хутчіш зійти з дороги, якщо це можна було назвати дорогою, звісно. Сонце світило прямо над степом, хоч потихеньку і ховалося в тумані, що насувався, а вітер несміливо грався з волоссям хлопця. Темні кучері неслухняно гойдалися, немов заграючи з поривами вітерця. Він важко дихав, спрямовуючи погляд свій на вже далеке місто, яке ховалося в тумані. Гомін ставав дедалі гучнішим, як гроза, що насувається на село. Табун складав не менше 130 голів. Затопчуть і не помітять. Але які ж вони граціозні! Легкі, невимушені рухи; коні, мов на крилах, пурхають. У їх величних боках показувалася могутність і незалежність. Вони розповідали власну історію про вільну дику природу, де сила і грація гармонійно поєднувалися. Кожен їхній м’яз, напружуючись, відображав неймовірну енергійність і елегантність. Табун - це не просто коні, а справжнє диво природи, яке втілює в собі могутність. 

Тяжка доля, що впала на худорляві плечі юнака, неспроможні нести всю велич цих створінь, змушувала відчувати всю самоту та неповноцінність. Парубок розгублено стояв і дивився на мандрівку вільних душ, відчуваючи розпач у своєму серці. Можливо, саме ця безпомічність і викликала в ньому ще більше безсилля й тугу. У той час коли інші насолоджувалися б красою табуна, йому не по душі була присутність такої гучної та сильної енергії. Він шукав спокою та укриття в тіні дерев, та все було не те. Жодне дерево, жоден лист не міг допомогти втекти від урагану емоцій і спогадів, які обіймали, як сніг останні осінні квіти, його серце симфонією туги і розпачу.

Крики воронів переплітаються з гомоном людських голосів, поєднуючись у таку собі мелодію життя. У вузьких вуличках відчувається пульсуючий ритм містечка, який мовби вдихає і видихає енергію. Місто наповнене динамікою, воно дихає історією кожного камінчика. Кинувши все, лишивши всіх - нарешті відчув себе собою. Можливо, це й егоїстично, а, може, навіть дещо цинічно… Проте, саме це і було рятунком душі. Врешті, тільки “я” - головна рушійна сила, що має превалювати. Хто ще знає душу настільки добре, як саме знає її “я”? 

 Парубок дивився на темні хмари, що набиралися дощових сліз. Небо все темнішало, сіріло, через шторм, що ось-ось наздожене степ. 

Життя все ж таки не завжди нещасне. Хоч раз в житті та має пощастити. Удача - частина життя, свого роду тріумф, що не чекаєш, хоча дуже хочеш отримати. Удача стоїть на твоєму боці, коли працюєш задля здійснення мрій і цілей. Наступний раз, коли бачиш ту можливість, злови її за краєчок і не відпускай. Тримайся міцно своїх мрій і прагнень, бо саме вони приведуть до успіху. Життя потребує постійної праці та наполегливості. Життя - це багатошаровий гобелен, витканий з радості та смутку, і саме в гонитві за мріями та амбіціями відчуваєш примхливу, але спокусливу присутність удачі. Удача, часто невловима і непередбачувана, прихильно ставиться до тих, хто палко прагне. Вона виступає мовчазним союзником, яка матеріалізується тоді, коли найменше цього очікуєш, але вона не є недосяжною, якщо вхопитися за швидкоплинні моменти, які вона дарує. Суть удачі полягає в завзятості, в здатності не здаватися, незважаючи на випробування, які обрушуються. Це випадковий збіг підготовки і нагоди, несподіване узгодження зусиль з потоком обставин. Однак ця удача не є поодиноким випадком; вона є результатом відданості, старанності та непохитної віри в мрії. У життєвих перипетіях, де потрібні старанність і наполегливість, саме здатність розпізнавати і використовувати можливості рухає нас до успіху. Подорож вимагає непохитної відданості справі та проникливого ока, щоб розпізнати найтонші нюанси перспектив. Таким чином, життя стає не просто плином часу, а сагою стійкості та тріумфу. 

Та ворони майже затихли, хохітву ставало все чутніше. Степ і не бажав закінчуватись. Дощ підповзав усе ближче, хмари все набували сизого кольору.  Перші краплі, холодні, однак приємні, потихеньку змивали з душі останні сліди роздратування. Розпач змінювався спокоєм. Тиша. Птахи говорять. Вдалині вимальовується дім. Скоріше, ще тільки нарис, що художник поспіхом залишив у своєму занедбаному старому блокнотику. Підходячи все ближче, хлопчина відчув аромат своїх старих книжок, які так любив раніше перечитувати декілька разів, так само радіючи улюбленій сцені в гарно прописаному сюжеті. Ось і перша поличка видніється з віконця. Говорять, що речі можуть зберігати в собі спогади. Побачивши ледь не пів книжки, яка стояла на поличці шафи, хлопчина одразу згадав зимові вечори з дідусем у затишній кімнаті, де вони разом читали книжки, обговорювали сюжет, дискутували. Спогад, що з серця не витягнеш ніякими інструментами. Дім, непримітний і оброслий плющем, що перекривав останні теплі сонячні пориви, в середині виявився вельми просторим. Один єдиний поверх був яскраво освітлений люстрами, нагадуючи про прихід сезону дощів. Стіни були побілені, з великою кількістю картин у золотистих рамках. З вікон відкривався чудовий вид на мальовничу природу. Дивлячись на горизонт, здавалось, що час летить так швидко, що його ніколи не наздоженеш, і серце наповнювало незрозуміле відчуття, що перегукувалося з розпачем і ейфорією водночас. Стеля кімнати вражала своєю величчю. У центрі кімнати стояв масивний дерев'яний стіл, на якому вабили витонченістю вази з барвистими духмяними квітами. Дубовий паркет створював відчуття надійності. У кутку кімнати стояв камін, навколо якого були розміщені два зручні крісла з м'якими подушками на них. Візерунки на стелях і підлозі додавали кімнаті особливого шарму. Пахощі свіжої кави та осінніх квітів приносили в кімнату приємний аромат, який, непомітно, але змушував відпочити та насолодитися моментом.