Розділ 4. *Легенда.

Розділ 4
Легенда, яку не розповідають голосно
Про це я дізналася випадково.
Мати Богдана ніколи не говорила зайвого. Вона дивилася. Вона знала. Вона мовчала.
Але одного вечора, коли світло в домі погасло через перебої, ми сиділи при свічках. Діти спали. Чоловіки вийшли надвір.
І вона раптом сказала:
— У нас є одна легенда. Її не розповідають усім.
Я підняла очі.
Полум’я відбивалося в її зіницях.
— Кажуть, що є душі, які дають обітницю. Якщо їм не дозволили бути разом — вони повертаються. Знову і знову. Поки або не знищать одне одного… або не зможуть прожити спокійно.
Я відчула, як холод повільно піднімається спиною.
— Але такі союзи завжди складні. Там багато вогню. І багато болю.
Вона дивилася на мене довше, ніж потрібно.
— І заздрість їх переслідує. Бо не всі хочуть, щоб доля завершила те, що колись було розірвано.
Світло свічки затремтіло.
— Ви впізнали одне одного занадто швидко.
Вона більше нічого не сказала.
Але з того моменту я почала звертати увагу на дрібниці.

Розділ 5
3:17
Сон повернувся.
Тепер я бачила більше.
Не тільки силует.
Я бачила себе в іншому одязі. В іншому часі.
Я тримала в руках металевий кулон — темний, зі старим символом, схожим на переплетені лінії.
І в момент, коли чоловік у тіні торкався моєї руки — все навколо спалахувало.
Я прокинулася.
3:17.
Поруч спав Богдан.
Я тихо встала, пішла на кухню.
І там, на столі, лежав предмет, якого раніше я не бачила.
Старий кулон.
Темний метал.
Той самий символ.
Я не одразу наважилася торкнутися його.
Вранці я запитала:
— Це твоє?
Він нахмурився.
— Ні. У мене такого не було.
Його голос був спокійний.
Але в очах на мить промайнуло щось.
Наче він теж щось згадав.

Розділ 6
Межа
Наші стосунки завжди були на межі.
Пристрасть — як вогонь.
Сварки — як гроза.
Мир — як тиша після вибуху.
Іноді я ловила себе на думці, що ми не просто кохаємо.
Ми згадуємо.
Його дотики іноді здавалися знайомими до болю.
Наче тіло пам’ятало те, чого мозок не знає.
А іноді я думала:
це просто травма.
Просто жінка, яка пройшла через насильство, шукає глибший сенс у кожному порятунку.
Світло.
Темрява.
Раціональність.
Містика.
Одного разу я спитала його прямо:
— Ти ніколи не відчував, що ми вже були разом?
Він довго мовчав.
— Іноді, — сказав тихо. — Іноді мені здається, що я тебе шукав. Але не знаю звідки.

Розділ 7
Підклад
Все почалося з дрібниць.
Дивні сварки на рівному місці.
Різкі спалахи ревнощів.
Втома, яка не пояснювалась нічим.
Між нами раптом з’явилася напруга. Ніби хтось невидимий постійно підливав масла у вогонь.
Одного вечора я знайшла під подушкою щось тверде.
Маленький вузлик з червоної нитки.
Всередині — чорна земля і волосина.
Я застигла.
Раціональний розум одразу сказав: випадковість. Дурниця. Параноя.
Але тіло знало інше.
Тієї ж ночі мені знову наснився сон.
Я стою біля вогнища.
Навколо — люди в темному.
І одна жінка дивиться на мене з ненавистю.
— Вам не дозволено бути разом, — каже вона.
Я прокинулася з серцем, що калатало.
3:17.
Богдан теж не спав.
— Ти відчуваєш? — тихо спитала я.
Він довго мовчав.
— В домі щось не так, — відповів він.

Розділ 8.

Заздрість має очі
У мене була подруга.
Та, якій я довіряла.
Та, якій розповідала все.
І саме вона першою почала дивитися на нас інакше.
Занадто уважно.
Занадто оцінююче.
— Ви занадто щасливі, — сказала вона якось.
І в її голосі не було радості.
Після її візитів ми сварилися.
Без причини.
Через дрібниці.
Одного разу я побачила, як вона стояла довше біля нашого порогу, ніби щось поклала.
Я нічого не сказала.
Але того вечора Богдан зірвався без приводу.
Його очі були темні. Наче чужі.
І на мить мені здалося —
це не він.
Або… це та частина його, яку хтось розбудив.