Глава 1. Пролог.

               #Пролог
                          Дівчина, якої не було.
Існує період мого життя, якого немає.
Не в документах.
Не на фотографіях.
Не в пам’яті.
До певного віку — порожнеча.
Мама казала, що все було нормально.
Знайомі згадували якісь дрібниці.
Але я не відчуваю того дитинства.
Наче його стерли.
Іноді мені здається, що я не народилася один раз.
Мені часто сниться один і той самий сон.
Ніч.
Вогнище.
Я стою босоніж на холодній землі. На мені довга темна спідниця, волосся розпущене. Я чую музику — гітарні струни, але поруч нікого.
А потім я відчуваю його.
Він не говорить.
Я не бачу обличчя.
Я бачу тільки силует.
Він підходить близько і шепоче:
— Я знайду тебе. Навіть якщо доведеться пройти крізь смерть.
Я прокидаюся о 3:17 ночі.
Завжди.
І кожного разу відчуття одне:
я вже жила.
Розділ 1
Перше життя
Моя перша закоханість сталася у вісімнадцять.
Він з’явився раптово.
Темні очі.
Гаряча кров.
Погляд, який не знайомиться — а впізнає.
Коли він дивився на мене, у мене виникало дивне відчуття — ніби я щось згадую.
Не його.
А нас.
Ми говорили годинами.
Сміялися.
Сварилися.
І між нами завжди було напруження, ніби повітря перед грозою.
Одного разу він сказав:
— Ти боїшся мене, бо знаєш, що це не вперше.
Я засміялася.
Але сміх був нервовим.
Наш роман був бурхливий.
Занадто швидкий.
Занадто сильний.
І так само раптово він зник.
Без пояснень.
Без прощання.
Я довго думала, що це просто юність.
Гормони.
Романтика.
Але роками мене переслідувало відчуття:
це було не завершено.

                                        # Розділ 2
                                    Порожні фото.
Коли мені виповнилося сорок, я почала перебирати старі речі.
Фотоальбоми.
І раптом зрозуміла:
моїх фото до певного віку майже немає.
Наче хтось вирізав мене зі спогадів.
Є весілля.
Є діти.
Є події.
А до цього — туман.
І саме в цей період мого життя знову з’явився він.
Не той самий чоловік.
Але ті самі очі.
Та сама енергія.
Той самий внутрішній жар.
Коли я зустріла Богдана, мене пронизало.
Це не було “він мені подобається”.
Це було:
— Ти повернувся.
Але звідки?
З минулого?
З іншого життя?

                           

З ним я відчувала світ контрастами.
Чорне — його характер.
Біле — його захист.
Темрява — його мовчання.
Світло — його дії.
Він міг бути різким.
Гарячим.
Вогняним.
І водночас — єдиним місцем безпеки.
Іноді мені здається, що ми не зустрілися.
Нас просто повернули одне одному.
І що всі чоловіки до нього — це були тіні.
Підготовка.
Шлях.
А іноді мені здається, що я просто жінка, яка пережила травму і придумала собі красиву легенду, щоб не боятися знову кохати.
Що це?
Магія?
Карма?
Чи мозок, який шукає сенс?

Вогонь пам’ятає
Я почала бачити уривки.
Не сни. Не фантазії.
Спалахи.
Вогнище.
Темний ліс.
Я — в іншому тілі.
І він — не Богдан. Але той самий погляд.
Крики.
Дим.
Хтось тягне мене за руку.
І голос:
— Якщо нас розлучать — я повернуся. Знайду тебе в кожному житті.
Я прокинулася з запахом диму в волоссі.
У квартирі нічого не горіло.
Але на підвіконні лежав попіл.
Тонкий. Сірий. Наче з багаття.

                             ВОГОНЬ ПАМЯТАЄ.
Після зустрічі з Богданом сни перестали бути просто снами.
Вони стали продовженням дня.
Я почала прокидатися не лише о 3:17.
Я почала прокидатися з болем у грудях — так, ніби там залишився жар.
Спочатку це були фрагменти.
Запах диму.
Тріск сухих гілок.
Відчуття мотузки на зап’ястках.
Я довго не наважувалася визнати це навіть перед собою.
Бо якщо це не фантазія — тоді що?
Однієї ночі сон не розчинився одразу.
Я бачила себе.
Не сучасну. Не жінку сорока років із втомленими очима.
Я була молодшою. Дикою. Вільною.
Моє волосся було довшим. Очі — темнішими.
На шиї висів амулет із чорного каменю.
Я знала трави.
Я знала, як знімати біль руками.
Я знала, що за мною прийдуть.
І він знав.
Він був поруч. Не Богдан — але той самий погляд.
Той самий внутрішній вогонь.
— Ми не встигнемо, — сказала я тоді.
— Встигнемо, — відповів він. — Якщо не тут — то далі.
Нас схопили на світанку.
Люди завжди бояться того, чого не розуміють.
Мене назвали відьмою.
Його — одержимим.
Нас не вбили одразу.
Нас розділили.
І найстрашніше було не полум’я.
А тиша перед ним.
Коли мене вели на площу, я шукала його очима.
І знайшла.
Він стояв серед натовпу. Побитий. З розбитою губою.
Йому не дали підійти.
Але я бачила його губи.
— Я знайду тебе. Навіть якщо доведеться пройти крізь смерть.
Вогонь піднявся швидко.
Біль був коротким.
Темрява — глибшою.
А потім… тиша.

Після того сну я не могла дивитися Богдану в очі.
Бо тепер це було не просто «дивне відчуття».
Тепер це було знання.
Ми зустрілися в кафе, як завжди. Люди навколо сміялися, дзвеніли чашки, хтось сперечався про політику.
Світ жив своїм життям.
А я дивилася на чоловіка навпроти й бачила багаття.
— Ти знову прокинулася о 3:17? — спитав він раптом.
Моє серце зупинилося.
— Звідки ти знаєш?
Він не відповів одразу.
Провів пальцем по краю чашки.
Наче збирався зізнатися в чомусь, що тримав роками.
— Бо я прокидаюся в той самий час.
Повітря стало густим.
— Ти пам’ятаєш? — прошепотіла я.
Він підняв на мене очі.
— Не все. Фрагменти. Вогонь. Твої руки. Ти кричиш, але не від болю. А від того, що мене тримають.
Мені стало холодно.
— Чому ми знову тут?
Його відповідь була тихою:
— Бо тоді ми не витримали.
Я похитала головою.
— Ми померли.
— Ні, — сказав він. — Ми злякалися раніше. Ми відступили. Ми дали страху стати сильнішим за нас.
І тоді я зрозуміла.
Це не історія про смерть.
Це історія про незавершеність.