Силует у вікні

Андрій повертався додому.
З об'єкту він виїхав, коли ще не стемніло.
Але майже одразу небо затягнуло непроглядними сірими хмарами, звіявся холодний пронизливий вітер. Почався мілкий в'язкий, схожий на туман, дощ.
У ту ж мить на будинки, на дорогу, на густу лісосмугу, на порожні чорні осінні поля опустились непроглядні сутінки.
Андрій планував виїхати додому ще годину тому, але настирний клієнт все не відпускав дизайнера, тобто самого Андрія. Клієнт неспішно гортав дизайнерський проект будинку, ставив одні і ті самі питання по двадцять разів, щось малював ручкою прямо у проект і нескінченно питав, питав, питав.
Сам клієнт нікуди не спішив - він вже був удома, а ось Андрію ще треба було кілометрів сорок їхати назад у Київ. Після п'яти вечора на мостах у місті починались тягучки і зовсім не було бажання зайву годину проводити у заторах. Клієнт, тикаючи коротким товстим пальцем у проект усе говорив-говорив, а Андрій кидав сумні погляди у бік вікна, за яким темніло на очах.
Прийшла дружина клієнта - повна блондинка з неприємним набряклим обличчям і яскраво нафарбованими губами. Раптом вона безцеремонно забрала проект і сказала, що зараз приїдуть друзі. Клієнт заметушився і став прощатись. Андрій потиснув протягнуту руку, відчуваючи, ніби тисне не чоловічу долоню, а липку вертку рибину.
- Я з нього за лишню годину і за оцю вологу долоню візьму грошима. Обов'язково накину в проект кілька тисяч,- сама себе заспокоюючи, думав Андрій, сідаючи в холодну машину.
І ось він їхав по дорозі у бік Києва. Мілкі краплі заливали лобове скло, так що довелося увімкнути щітки. Поступово автівка нагрілась і всередині стало більш-менш затишно. Андрій включив FM станцію, полилась тиха приємна музика. І вже здавалось, що дощ, холод, туман, осінь - все це відступило кудись у тінь, у сутінки, а лишилось лише тепло, втома дня і бажання скоріше доїхати до дому.
Дорога була майже пуста. Час від часу назустріч швидко проносились автівки, яких зовсім не було видно - одне лиш світло фар, як іскра, як блискавка раптом спалахувало перед очима, засліпляло на мить і швидко щезало, лишаючи по собі різкий короткий біль у очах.
Андрій подумав, що треба подзвонити дружині і сказати, що він вже їде додому. Він почав долонею нишпорити, намагаючись намацати телефон десь внизу. Нарешті пальці відчули холодний прямокутник. Андрій взяв телефон і, кидаючи короткі погляди на екран, намагався зайти у телефонну книгу.
Це йому майже вдалося. Та раптом, краєм зору, Андрій щось побачив на дорозі. Якийсь блідий силует, чи то звіра, чи то людини. Андрій кинувши телефон, різко смикнув рулем ліворуч і натиснув на педаль гальма. Автівка різко сіпнулась, шини неприємно загуділи. Андрій стиснув кермо, відчуваючи, як машина почала ковзати по вологому асфальту. І раптом Андрій відчув удар. Короткий неприємний удар кудись у правий бік автомобіля.
- Чорт! Чорт! Чорт!
Серце немов розширилось і гупало вже в усьому тілі. Руки судомно стискали руль. Автівку занесло на зустрічну смугу і вона зупинилась. Якусь мить, яка здавалось тягнулась вічність, Андрій чув лише періодичну роботу щіток по лобовому склу і спокійну недоречну музику, яка лунала з динаміків.
Перше, що зробив Андрій після того, як машина зупинилась - вимкнув радіо. Потім підняв погляд - дорога була пуста. Він відчепив пасок безпеки і швидко вийшов з автівки. Дорогу підсвічували лише фари автомобіля - ні ліхтарів, ні світла від будинків на цій ділянці дороги не було.
Андрій опустив очі вниз, шукаючи те, що він збив. Але на асфальті нічого не було. Андрій обійшов автомобіль, пішов назад. Дорога була порожньою. Руки від хвилювання тремтіли, у низу живота відчувалась легка нудота.
Андрій повернувся до автомобіля, який зупинився поперек шосе.
Андрій подумав, що треба якомога швидше з'їхати на обочину, інакше у темряві хтось точно в'їде в автівку. Він сів за руль і розвернувшись, з'їхав на обочину. Потім вийшов з машини і почав оглядати місце удару. Та на подив, на правому крилі не було ні вм'ятини, ні подряпин - лише потоки бруду і води. Фара також була цілою. Андрій подумав, що скоріш за все у темряві він толком нічого не зможе побачити. Але ж у що він в'їхав? Це якийсь звір чи що?
Андрій обернувся і знову уважно оглянув дорогу. Але асфальт був пустим. Тоді Андрій швидко сів за руль і натиснув на газ. Шини невдоволено заскреготіли і машина, зірвавшись з місця, помчала геть.
На пустій дорозі лишилась лише темрява. Льодяні краплі мілкого дощу падали на асфальт, на густі темні кущі лісосмуги вздовж дороги, на мертву прим'яту траву. І лише сизі клуби вихлопних газів які повільно зносив вітер у бік кущів і терпкий запах спаленої гуми нагадували про те, що ще мить тому тут був автомобіль.
Вже у Києві Андрій заїхав на пусту мийку самообслуговування. Він ретельно помив автомобіль. Було дивно, але ні на бампері, ні на крилі слідів удару не було. Андрій у котрий раз оглядав праву частину машини, проводив долонею по чисто вимитому бампері, але нічого не міг знайти. Дивно!
Яскраві різкі вогні міста сліпили, хотілось назад у темряву машини. Андрій вже навіть думав, що то все йому привиділось. Що не було ніякого удару, а просто він різко натиснув на гальма, автомобіль занесло на дорозі, а все інше він нафантазував собі.
Але все одно було тривожно. Була якась неприємна, нудотна важкість, щось схоже на втому перед важкою серйозною хворобою.
Через півгодини Андрій уже стояв під теплим приємним душем у своїй ванній кімнаті і змивав з себе піт, втому і тривогу.
Вночі Андрію наснився дивний і страшний сон. Він ніби довго йшов по якомусь старому непролазному лісі. Гострі галузи дряпали обличчя і тіло, вони немов зупиняли і не давали пройти далі. Але Андрій все одно йшов вперед через непролазні хащі, він відчував, що йому будь що треба туди. Але куди саме він не знав. І ось зарості все густіше, гілок стає все більше і більше. Вони залазять під одежу, в обличчя, в очі. І вже через якийсь час Андрій з жахом помічає, що не може йти далі. Темний ліс стає настільки густим, що майже нічого не видно. Андрій думає повернути назад, але не може цього зробити. Руки і ноги заплутаються у гілках, як у павутині. Останні сили залишають стомлене тіло. Андрій хоче кричати від відчаю, та раптом відчуває, як щось темне і величезне підбирається до нього. Неймовірний невимовний жах охоплює усе його єство. Щось невідворотне ось-ось добереться до нього. Щось невидиме, але таке величезне, що може закрити увесь світ. Судома зводить щелепу, Андрій з останніх сил кричить, кричить... і раптом прокидається.
Він лежить сам, у темній кімнаті. Тіло його вкрите холодним липким потом.
Андрій завмирає, прислухаючись. Але в кімнаті тихо і темно. Лише через вікно ледь-ледь світять тьмяні вогні нічного міста.
Андрій обтирає мокре обличчя краєм ковдри і встає. Він повільно підходить до вікна і дивиться у ніч.
Навпроти їхнього будинку знаходиться такий самий багатоповерховий будинок. Він темний і чужий. В усіх вікнах чорнота, морок і лише одне вікно світить неяскравим світлом.
- Як дивно,- проноситься думка у голові Андрія.
Він придивляється. До будинку навпроти зовсім недалеко - десь коло ста метрів, а може і менше. Чим уважніше Андрій вдивляється у вікно зі світлом, тим більше деталей він може розгледіти.
- Там щось є. Щось темне прямо посередині.
І раптом думка, немов спалах блискавки, виникає у голові.
- У тому вікні стоїть людина!
Все місто спить, в усіх вікнах будинків - морок і сон. І лише в одному вікні, там де горить світло - стоїть незнайома людина і дивиться на нічне місто. А може і на його будинок.
Від хвилювання Андрію стає важко дихати. Він раптом згадує, що у нього десь є старий армійський бінокль. Десь у шафі. Андрій іде у інший бік кімнати, відкриває шафу - ось він, у шкіряному футлярі серед книжок. Андрій клацає застібками, дістає доволі важкий бінокль і йде назад, до вікна.
Він направляє бінокль на світлу пляму вікна навпроти і притуляє очі до холодних резинових окулярів.
Спочатку майже нічого не видно - картинка розмита, видно лише темні і яскраві плями. Андрій крутить рифлене коліщатко фокуса і ось поступово зображення стає більш чітким і ясним.
І ось те світле вікно. Від хвилювання важко дихати. Андрій бачить невелику кімнату, нічну лампу на письмовому столі, диван. А ось і чіткий, зовсім близький темний силует людини у вікні. Андрій намагається розгледіти людину і раптом помічає, що людина дивиться прямо на нього. На обличчі розповзається широка посмішка, ніби той чоловік бачить, що Андрій дивиться прямо на нього. Білі зуби поблискують у світлі нічної лампи. І раптом Андрій завмирає від жаху. Він пізнає людину у вікні навпроти. Андрій впізнає себе. Людина у вікні навпроти - це він сам!
Андрій кидає бінокль від себе, ніби увесь жах сконцентрувався у цьому важкому предметі. Він повільно опускається на підлогу. В голові його думки течуть повільно, неохоче, наче мед.
- Що зі мною?
І раптом немов сірі неясні тіні виникають далекі неясні думки. Тіні серед безмежного океану жаху, які накладаються одна на одну і тільки цим і набирають силу.
- А де моя дружина, де діти? Чому я одним дома?
Андрій підіймається на ноги, спираючись руками на стіну. Ноги майже не слухають його. Андрій повільно виходить у темний коридор, туди, де є дзеркало коло дверей. Він дивиться у дзеркало. Але там нікого не має.