Розділ 67

Минуло три години.

Свідомість поверталася поступово. Спочатку — відчуття тепла, що огортало тіло. Потім — м’якість під головою. І лише після цього Ліліт повільно розплющила очі.

Кілька секунд її погляд залишався розфокусованим, поки вона не помітила плед, яким була накрита. Вона трохи поворухнулася і відчула, що під головою щось лежить. Піднявшись, вона побачила скручений у рулон чоловічий піджак, який слугував подушкою.

На мить вона завмерла, після чого різко підвела погляд уперед. Алекса не було.

— Сирено… — тихо, трохи розгублено промовила вона. — Скільки я спала?

— Три години і сім хвилин, — спокійно відповіла та.

Ліліт важко видихнула, провівши рукою по обличчю.

— Так довго… Як я взагалі могла так вирубитися?..

І саме в цей момент позаду пролунав голос.

— Нарешті соня прокинулась.

Ліліт здригнулася і різко обернулася. Алекс повільно йшов у її сторону, з легкою теплою усмішкою, махаючи їй рукою.

Ліліт швидко повернула собі звичний спокійний вираз обличчя.

— І як давно ти прокинувся? — рівно запитала вона.

— Хвилин двадцять тому, — відповів він, легко потягнувшись. — За ті шість годин, що я спав у не найзручнішій позі, у мене все тіло затекло. Тож просто ходив сюди-туди, розминався.

Його погляд ковзнув по ній, і на обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Якщо чесно, я був дуже здивований, коли помітив біля себе сплячу тебе. Побачити голову студради в такому безтурботному стані… ще й у звичайному одязі, на території Академії — доволі рідкісне явище.

У його голосі звучала легка, дружня насмішка. Ліліт уже відкрила рот, щоб відповісти… але в моменті зупинилася.

“Ми ж тут самі… Без сторонніх поглядів. Без шепоту за спиною. Без необхідності тримати образ ідеальної студентки й голови студради. Я можу бути просто… собою.”

Вона ледь помітно закусила губу, після чого тихо видихнула. Піднявши погляд на Алекса, вона заговорила — і цього разу її голос звучав інакше. М’якше. Щиріше.

— Дякую… за плед і піджак.

Алекс на мить розгубився. Очевидно, він очікував зовсім іншої відповіді, але вже через секунду його усмішка повернулася.

— Будь ласка.

На мить між ними запанувала тиша, але в ній не відчувалося незручності. Лише спокій і легкість.

Ліліт тихо підвелася з трави, обережно струснувши з себе дрібні травинки. Вона акуратно склала плед, ніби не хотіла порушувати той затишок, який він створював, після чого підняла піджак і простягнула його Алексу. Хлопець мовчки прийняв речі, відкрив інвентар і сховав їх, після чого трохи підняв погляд.

— Година вже пізня, — спокійно сказав він. — Пора розходитися по кімнатам.

На устах Ліліт з’явилася легка посмішка.

— Мені чомусь здається, — з іронією в голосі промовила вона, — що ти просто хочеш мене звідси вигнати… і продовжити тренування.

Алекс театрально зітхнув, навіть трохи закотивши очі.

— І як ти могла таке подумати? — з удаваним обуренням відповів він. — Яке я, звичайнісінький студент, маю право виганяти з кімнати саму голову студради?

Ліліт ледь помітно підняла підборіддя.

— Так до мене слід звертатися тільки вдень, — спокійно сказала вона. — Зараз же, коли всі студенти вже мали б спати… я проста студентка. Як і ти.

Алекс задумливо нахилив голову набік.

— Цікаво…

Він зробив паузу, ніби обдумуючи.

— А я чомусь думав, що ця логіка працює трохи інакше.

Ліліт звузила очі, з цікавістю дивлячись на нього.

— І як же?

Алекс ледь посміхнувся.

— Я думав, що в стінах Академії до тебе завжди слід ставитися з відповідною повагою. Як до голови студради і учениці однієї з директорок. Незалежно від часу доби.

Ліліт важко видихнула, але на її обличчі вже грала посмішка.

— Добре, — сказала вона. — Підловив.

Вона трохи відвела погляд убік, ніби визнаючи поразку.

— У стінах Академії до мене дійсно ставляться… скажімо так, як до важливої персони. І хоча я цього не просила, студенти все одно це роблять. Я вже звикла.

Вона повернула погляд на нього.

— Але ти — виняток. Ти теж учень директорки. Ми в одній рейдовій групі.

На її губах з’явилася хитра усмішка.

— Можна навіть сказати, що ти стоїш вище за мене.

Вона зробила крок назад, ніби готуючись до чогось.

— Ти ж її командир. І не член студради.

Вона трохи нахилилася вперед… І зробила акуратний, майже грайливий реверанс.

— Тож, виходить… це я маю ставитися до Вас з усією формальністю.

Вона підняла погляд на Алекса, і в її очах промайнула відверта грайливість.

— Відтепер при зустрічі з Вами я завжди буду так вітатися…

Легка пауза.

— Сер Алекс.

Алекс кілька секунд просто мовчки дивився на неї, ніби не вірячи в цю комедійну сцену. А потім хлопець щиро й голосно засміявся, не стримуючи емоцій. І цей сміх був таким живим, що навіть Ліліт не витримала.

Вона теж засміялася, разом із ним. В унісон. Так, що на очах виступили сльози. І на мить у всій цій великій Академії залишилися лише вони двоє… і їхній дитячий, щирий сміх.