Розділ 66

Ніч повільно огортала Академію, мов легка ковдра, що спускається на плечі після довгого дня. Світло магічних ламп м’яко розливалось коридорами, відкидаючи теплі, трохи розмиті тіні на кам’яні стіни. Воно не різало очі, а навпаки — заспокоювало, створюючи відчуття затишку навіть у просторих і прохолодних залах.

Студентів стало значно менше. Десь попереду пролунав тихий сміх — двоє хлопців щось обговорювали, неквапливо йдучи до гуртожитку. З іншого боку коридору пройшла пара дівчат, ведучи приглушену розмову. Їхні кроки відлунювали ледь чутно, швидко розчиняючись у тиші.

За вікнами, крізь високі арки, відкривався вид на територію Академії. У садах ще залишалися поодинокі силуети — хтось сидів на лавках, хтось повільно прогулювався алеями, насолоджуючись прохолодою вечора. Легкий вітер ворушив крони дерев, і цей звук, разом із далекими голосами, створював дивну, але приємну гармонію.

Академія ще не спала, але вже й не жила тим шумним життям, що вдень. І у цьому майже тихому, напівживому просторі впевнено крокувала Ліліт. Тільки ввечері її можна було побачити не в формі Академії, а в звичайних чорних джинсах, що щільно облягали ноги, і простій білій майці, яка різко контрастувала з її темним волоссям. Образ був значно простішим, але водночас підкреслював її природну впевненість ще більше.

Її кроки були рівними, без поспіху, але й без вагань. Вона не озиралася по сторонах. Не звертала уваги на інших студентів, які були зайняті своїми справами.  Її чіткий і зосереджений погляд був спрямований вперед до тренувальної зали.

Саме там, як підказувало їй відчуття, вона могла знайти його. І з кожним кроком це відчуття тільки міцнішало. Дорогою до кімнати вона почала пригадувати недавню розмову з Елірією, яка відбулась відразу після того, коли вони зайшли до бібліотеки.

Тоді Ліліт першою порушила тишу.

— Як тобі останній поєдинок?

Вона намагалася звучати рівно. Байдуже. Наче це звичайне запитання без жодного підтексту.

Елірія навіть не приховувала своїх емоцій.

— Мені було важко на це дивитися…

Її голос був тихим і сповненим розчарування.

— Я нещодавно розмовляла з Алексом у бібліотеці. І вже тоді помітила, що з ним щось не так. Я просила його відпочити, але він лише посміхнувся і сказав, що все добре.

Коротка пауза.

— Але це не так. Зовсім не так.

У її голосі з’явилася твердість.

— Сьогоднішній бій із Ліанелем мав би це показати навіть йому самому. Якщо мої слова до нього не дійшли… можливо, Ліанеля він послухає.

Ліліт тоді ледь помітно звела брови.

— Ти справді думаєш, що він його послухає?

Елірія на кілька секунд замовкла. А потім важко видихнула.

— Я на це сподіваюся… але не дуже вірю.

На її устах з’явилася легка, трохи іронічна посмішка.

— Ми ж обидві знаємо, який він впертий.

Вона коротко глянула на Ліліт.

— Якщо він щось вирішив… його вже нічим не зупинити.

Ліліт тоді теж коротко посміхнулася.

— Тут ти права.

Спогад обірвався так само раптово, як і почався. Реальність повернулася разом із відчуттям холодного каменю під ногами.

Ліліт уже стояла перед дверима тренувальної кімнати. На кілька секунд вона заплющила очі і зосередилась. Слабку, і дуже знайому магічну ауру вона відчула майже відразу за зачиненими дверима.

Її повіки повільно піднялися.

“Невже він тут сидів весь цей час?..”

Рука сама потягнулася до ручки, але в міліметрі від неї вона зупинилась. Короткі, сумнівні думки почали лізти їй в голову.

“Послухає?..  Чи просто… так само відмахнеться? Як і від Елірії.”

Ліліт зробила глибокий вдих, повільний видих. Її погляд став впевненішим, а сумнів остаточно відступив. Рука стиснула ручку дверей.

“У мене вийде.”

Ліліт різко потягнула двері на себе, і зробила крок усередину

Всередині тренувальної кімнати панувала така ж тиха, відсторонена атмосфера, як і зовні. М’яке світло магічних ліхтарів, що плавно висіли в повітрі, рівномірно заливало простір, відкидаючи ледь помітні тіні на траву й кам’яні доріжки. Повітря було нерухомим, а тиша — настільки глибокою, що здавалося, ніби навіть час тут сповільнився.

Ліліт одразу помітила силует біля ставка. Вона рушила вперед тихо, майже безшумно, ступаючи по траві так обережно, ніби боялася порушити цей крихкий спокій. Підійшовши ближче, вона зупинилася за спиною хлопця і тихо привіталася, однак відповіді не отримала.

Ледь нахиливши голову, вона обійшла його з боку — і завмерла.

Алекс спав. Сидячи, зі схрещеними ногами, з опущеною головою і руками, що спокійно лежали на колінах. Його дихання було рівним і тихим — лише ледь чутне сопіння видавало, що він не просто задумався, а справді відключився.

Ліліт на кілька секунд застигла, просто дивлячись на нього. Це був перший раз, коли вона бачила Алекса таким — без звичної напруги, без холодного контролю, без постійної готовності до бою. Спокійним. І… беззахисним. Це виглядало настільки незвично, що вона навіть не одразу змогла зрозуміти, що відчуває.

Через кілька секунд вона повільно сіла навпроти нього на траву, підігнувши ноги під себе. Її погляд не відривався від хлопця, поки в голові змінювалися одна думка за іншою.

“Розбудити його і провести до кімнати?..”

Вона ледь помітно скривилася.

“Ні, точно ні. Якщо він прокинеться — перше, що зробить, це знову почне тренуватися. Не для цього я сюди прийшла. А якщо хтось побачить нас разом у такий час?..”

Ліліт тихо видихнула. Як голова студради, вона занадто добре знала, як швидко народжуються чутки. Особливо серед тих, хто її недолюблював.

“Нехай спить.”

Час тягнувся повільно. Спочатку сиділа навпроти нього, мовчки спостерігаючи. Потім, не витримавши нерухомості, підвелася і кілька разів пройшлася по кімнаті, проводячи пальцями по траві. А вже за хвилину знову повернулася назад і, не вагаючись, лягла поруч.