Розділ 64

Дерек з’явився в кабінеті Каеля.

Тиша накрила його майже миттєво після хаосу арени, але замість полегшення вона лише сильніше загострила відчуття всередині. Його серце билося надто швидко — глухо, наполегливо, віддаючи кожним ударом у грудях. Він помітив це… але свідомо проігнорував.

Повільно він рушив уперед, перетинаючи знайомий простір кабінету. Під ногами тихо ковзала підлога, а навколо все виглядало так само, як і завжди. Наче нічого не сталося.

Він зупинився біля панорамного вікна.

Руки самі собою зійшлися за спиною, пальці переплелися, і його погляд вперся в нічне місто внизу. Світло ліхтарів, темні дахи, розкидані вогні — усе виглядало спокійно, віддалено, майже чужо.

Зовні він залишався таким самим — рівним, стриманим, холодним. Але всередині щось поступово напружувалося.

Пальці за спиною повільно стиснулися сильніше. Потім ще. Серцебиття не стихало — навпаки, ставало гучнішим, нав’язливішим. Він зробив повільний вдих, намагаючись вирівняти дихання, і такий самий повільний видих.

Щелепи мимоволі стиснулися, так сильно, що на скулах виступила напруга. М’язи обличчя ледь здригнулися, але погляд залишався спрямованим уперед, у темряву за склом.

Руки за спиною почали ледь помітно рухатися — пальці терлися один об одного, повільно, нервово, ніби він намагався стримати щось, що вже рвалося назовні.

Ще один вдих. Повітря здалося важким. Занадто важким.

У голові почали спливати образи. Фонтан. Вода. Його батько… що лежить безпорадно. Його голос. Його сміх. Його слова.

Пальці різко стиснулися так, що нігті впилися в шкіру. Дерек не рухався.

Ще кілька секунд він стояв так само рівно, дивлячись у вікно, ніби нічого не відбувається. Ніби все під контролем.

А потім… Щось обірвалося.

— Чорт забирай…!

Його голос різко прорізав тишу.

Дерек різко розвернувся, і цей рух був зовсім не схожий на попередній спокій — різкий, неконтрольований, наповнений люттю, яку він так довго стримував.

Він схопив крісло, що стояло поруч, і з усієї сили жбурнув його вперед.

Крісло врізалося в шафу з глухим ударом. Деревина тріснула, полиці всередині проломилися, і все, що стояло на них — книги, папери, дрібні предмети — з гуркотом посипалося на підлогу.

Але цього було недостатньо. Його погляд уже впав на стіл. На келихи з залишком вина. Дерек зробив різкий крок уперед і з усієї сили вдарив кулаком по столу.

Пролунав глухий тріск. Деревина не витримала. Стіл пішов тріщинами і буквально розламався навпіл під силою удару. Усе, що було на ньому, полетіло вниз, розсипаючись по підлозі.

Келихи розбилися, розлітаючись уламками скла, а темне вино розлилося по каменю, повільно розтікаючись між уламками і сміттям.

Тиша повернулася так само раптово, як і зникла. Але тепер вона була іншою. Важкою. Густою.

Дерек стояв посеред розгромленого кабінету, важко дихаючи. Його плечі піднімалися і опускалися швидше, ніж потрібно, а руки залишалися напруженими, пальці все ще стиснуті.

Його погляд був спрямований вниз. І в ньому більше не було того холодного спокою, який він показував світу. Лише чиста, надто довго стримувана, злість.

У думках Дерека пролунав занепокоєний голос Сирени.

— Вам стало легше?..

Він лише роздратовано цокнув язиком.

— Ти й сама прекрасно знаєш, коли мені стане легше.

Хлопець повільно закинув голову назад і закрив обличчя руками. Декілька секунд він стояв так, не рухаючись, дозволяючи важкій тиші знову заповнити простір навколо.

Пальці повільно ковзнули вниз по обличчю, і він опустив руки.

— Який же я ідіот…

Слова прозвучали тихо, майже беззвучно, але в них було більше щирості, ніж у будь-якому його крику.

— Дозволив надії… — він ледь скривився, — на мить оселитися в серці. А тепер злюся через те, що вона не виправдалася.

Тиша знову зависла в кімнаті. І раптом її розрізав інший, чоловічий, голос. Надто спокійний, по-своєму теплий і ніжний.

— Невже тільки це є причиною твоєї злості?

Дерек відповів автоматично, навіть не задумуючись:

— Не тільки це, але…

Він різко замовк. Очі розширилися, а усвідомлення прийшло миттєво. Це ж був не голос Сирени.

Вода швидко вкрила його руки, з’явившись із магічних кіл на долонях, і за частку секунди набула форми довгих хлистів. Кінцівки витягнулися вперед, стаючи гострими, як леза.

Дерек різко розвернувся. Два водяні леза зупинилися в міліметрі від шиї незнайомця. Повітря навколо них завмерло. Але чоловік навіть не здригнувся.

На його устах з’явилася легка, спокійна посмішка.

Він без поспіху підняв руку і легко відвів леза вбік, ніби ті не несли в собі жодної загрози.

— Невже так прийнято приймати гостей у цій гільдії? — з легкою веселістю в голосі поцікавився він.

Зосереджений погляд Дерека повільно змінився на звичний — холодний, рівний, без зайвих емоцій. Напруга в плечах спала, і він трохи опустив їх, ніби повертаючи собі контроль. Водяні хлисти ще кілька секунд зависали в повітрі, ледь тремтячи, після чого втратили форму й розсипалися краплями, що безслідно зникли.

Дерек дивився на гостя вже спокійно.

— З сьогоднішнього дня гільдія закривається на невизначений термін, — рівно промовив він, повертаючись до звичної манери мовлення. — Тому я б попросив Вас покинути кабінет.

Чоловік не зрушив з місця. На його устах усе ще грала та сама спокійна, майже невимушена посмішка, ніби слова Дерека зовсім його не зачепили.

— Я не заберу у тебе багато часу, — м’яко відповів він. — Звісно, я можу піти… і залишити тебе наодинці з твоїми думками. Дати тобі й далі боротися з власними демонами.

В його голосі не було насмішки. Лише тиха впевненість.

— А можу… допомогти тобі вирішити твої проблеми.

Він трохи нахилив голову.

— Усе залежить від тебе.

Дерек ледь звузив очі.

— Що Ви маєте на увазі?