Розділ 63

Тьмяне світло ледь освітлювало ванну кімнату, розчиняючись у густій парі, що повільно наповнювала простір. Тепла вода рівним потоком спадала згори, розбиваючись об плечі, ковзаючи по спині, змішуючись із темним волоссям і стікаючи вниз по тілу.

Алекс стояв під струменем, не рухаючись.

Голова трохи опущена, погляд втуплений у мокру підлогу під ногами, де вода розтікалася тонкими потоками, збираючись у дрібні калюжі. З боку це виглядало спокійно. Навіть занадто спокійно.

Вода ковзала по його обличчю, затримувалась на підборідді й краплями спадала вниз. Волосся прилипло до шкіри, плечі були розслаблені, але в цій зовнішній нерухомості відчувалася прихована напруга — ніби все тіло завмерло не від спокою, а від стримування.

У свідомості спалахнули уривки.

Блискавка, що пробиває бар’єр. Різкий біль у плечі. Другий удар — коліно. Темрява, яка тріскає під натиском.

Його пальці ледь помітно стиснулися.

Вода продовжувала текти, рівно й байдужо, ніби нічого не сталося.

У пам’яті знову виринуло те саме відчуття — далека, але потужна магічна аура, яку неможливо було дістати. Вона просто була… і водночас залишалася недосяжною, вислизаючи щоразу, коли він намагався її схопити.

І одразу за цим — інший образ.

Каель.

Магічне коло під ним. Коротка мить — і він зникає.

Просто вислизає.

Пальці Алекса стиснулися сильніше, аж кісточки побіліли. Вода стікала по напружених руках, по сухожиллях, що виступили під шкірою, змиваючи залишки крові й бруду… але не те, що залишилося всередині.

Його погляд залишався спокійним. Холодним.

Але під цим спокоєм жила інша емоція — тиха, густа злість. Не вибухова, не хаотична, а спрямована всередину. На себе. На ситуацію. На той момент, який мав стати кінцем — і не став.

Алекс повільно вдихнув, дозволяючи теплій воді спадати по тілу, ніби намагаючись змити все, що сталося.

Він свідомо спробував відпустити ці думки. Не повертатися до них. Просто стояти. Слухати шум води. Відчути тепло. Очистити голову хоча б на кілька секунд.

І на мить це спрацювало.

Думки стихли, залишаючи після себе коротку, оманливу тишу.

Але вже за секунду все повернулося.

Той самий удар. Те саме відчуття втрати контролю. Та сама мить, коли все пішло не так.

Його рука різко стиснулася в кулак, цього разу сильніше, ніж раніше. Він навіть не одразу це усвідомив.

Вода стікала по стиснутій долоні, розбиваючись об пальці, що напружилися до межі.

Алекс зробив серію глибоких вдихів і видихів. Напруга нікуди не зникла — вона все ще жила десь глибоко, тихо стискаючи зсередини. Але тепер вона вже не виривалася назовні. Лише залишалася фоном.

Він підняв руку і повільно провів долонею по грудях — там, де ще недавно була рана. Пальці ковзнули по шкірі, зупинилися на мить, ніби перевіряючи, чи все дійсно закінчилося.

Алекс на секунду заплющив очі, дозволяючи воді ще раз пройтися по обличчю, і потім різко повернув важіль.

Шум води обірвався. Тиша заповнила простір майже миттєво.

Пара все ще повільно розчинялася в повітрі, коли Алекс зробив крок убік, взяв темно-червоний халат і накинув його на плечі. Тканина лягла на вологу шкіру, важка, трохи холодна.

Він провів рукою по волоссю, відкидаючи мокрі пасма назад, і вийшов із ванної.

У кімнаті було темно. Єдине світло — слабке, холодне — падало з вікна.

Адам сидів на підвіконні, ледь нахилившись уперед. Його силует чітко вирізнявся на фоні нічного неба. Він дивився кудись у темряву за вікном, повністю занурений у власні думки.

Хлопець не помітив, як Алекс вийшов. Той затримав погляд на Адамі лише на мить. Нічого не сказавши, він просто відвернувся і тихо вийшов із кімнати.

Коридори гуртожитку були порожні. Світло магічних ламп було приглушеним, теплим, але не яскравим. Кроки Алекса лунали тихо, глухо, розчиняючись у нічній тиші.

Він не поспішав. Просто йшов.

Вийшовши назовні, він відразу відчув прохолодне нічне повітря. Легкий вітерець торкнувся вологого волосся і шкіри, приносячи із собою свіжість, яка різко контрастувала з теплом душу.

Це було… приємно. Алекс повільно рушив у бік саду біля чоловічого крила гуртожитку.

Навколо панувала тиша. Лише інколи чути було шелест листя або далекий звук нічних комах. Доріжка під ногами тихо шурхотіла, а тіні дерев плавно гойдалися під світлом ліхтарів.

Сад зустрів його спокоєм.

Тим самим, якого так не вистачало кілька хвилин тому.

Алекс підійшов до однієї з лавок і сів, повільно відкинувшись на спинку. Дерево під спиною було прохолодним, але це лише підсилювало відчуття реальності моменту.

Він підняв погляд угору на небо. Зорі — яскраві, розсипані по темряві, мов холодні іскри. Вітерець ледь торкався обличчя, і вперше за довгий час стало тихо.

Не навколо, а всередині. Серце перестало битися в шаленому ритмі, нарешті повністю заспокоївшись. Хаотичні думки і болючі спогади перестали турбувати його, дозволивши повною мірою насолоджуватися моментом.

Алекс ще кілька секунд мовчки дивився на зоряне небо, дозволяючи тиші остаточно осісти всередині. Легкий вітер торкався обличчя, розвіюючи залишки вологи з волосся, а ніч навколо була напрочуд спокійною — ніби нічого й не сталося.

На його устах з’явилася ледь помітна посмішка.

— Якось підозріло ти мовчиш, — тихо промовив він. — У тебе ж було питання, яке ми мали обговорити. Якщо я правильно пам’ятаю.

У відповідь на мить запанувала тиша, і лише потім у його думках пролунав голос Сирени.

Вона намагалася звучати спокійно, але Алекс усе одно вловив у ньому легку нотку хвилювання.

— Мені здалося, що зараз не найкращий момент для цього… Я хотіла дати Вам трохи часу, Володарю. Щоб ви заспокоїлися і зібралися з думками.

Алекс тихо видихнув і заплющив очі.

— Зі мною вже все гаразд, — спокійно відповів він. — І… дякую.