Розділ 62

Алекс повільно стиснув руків’я свого меча.

Його погляд не відривався від Каеля — не було в ньому ані злості, ані поспіху. Лише холодна зосередженість, від якої повітря навколо ставало важчим.

У свідомості тихо озвався голос Сирени.

— Володарю… ви ж пам’ятаєте, що не повинні його вбивати?

Алекс ледь помітно видихнув.

— Пам’ятаю.

І вже наступної миті він зірвався з місця.

Відстань між ними зникла за один ривок. Каель ледве встиг підняти меч — леза зійшлися з різким, металевим скреготом. Іскри посипалися вниз, розбиваючись об камінь арени, коли Алекс почав тиснути вперед, вкладаючи в удар не лише силу, а й намір.

Каель відступив на крок. Потім ще на один. Під його п’ятами затріщала підлога.

Обличчя Алекса залишалося холодним, майже байдужим. Каель же більше не приховував нічого. Страх читався відкрито — в розширених зіницях, у напружених руках, у тому, як він намагався втримати клинок.

І саме в цей момент на вустах Алекса з’явилася ледь помітна, хитра посмішка.

Кров’яне лезо в його руках почало пульсувати. Спершу ледь помітно. Потім — сильніше. І раптом Алекс відпустив руків’я.

Каель не встиг усвідомити, що відбувається. Форма меча розсипалася, але кров не впала на землю. Вона рвонула вперед, мов жива істота, і в ту ж мить обвила зап’ястя Каеля.

Він різко перевів погляд вниз.

Темно-червоні потоки вже набували форми — щільні, пульсуючі кайдани стискали його руки. Кров швидко поповзла далі, ковзаючи по плечах, грудях, спускаючись до ніг. За кілька секунд вона вже сковувала його повністю — зап’ястя, лікті, коліна, щиколотки.

Каель рвонувся. Нічого. Кайдани лише сильніше вп’ялися в тіло.

Алекс стояв за кілька метрів, витягнувши руку вперед. Його пальці були напружені, ніби він тримав невидимі нитки, що керували кожним рухом цієї живої крові.

І тоді він повільно стиснув кулак. Кайдани різко стягнулися. Крик Каеля прорізав повітря.

Біль був не поверхневим — він стискав м’язи, тиснув на кістки, немов сама кров намагалася розчавити його зсередини. Ноги підкосилися, і він упав на землю, зв’язаний, безпорадний, усе ще задихаючись від болю.

Алекс знову дивився на нього згори вниз. В його погляді не відчувалося ні злості, ні радості. Лише легка втома і чітка впевненість, що все відбувається саме так, як і повинно.

Хлопець повільно розтиснув кулак. Кров’яні кайдани більше не стискалися з тією ж нещадною силою, і біль, що кілька секунд тому викручував тіло Каеля, поступово почав відступати. Він не зник повністю — лише дозволив нормально дихати.

Каель залишився лежати на холодному камені, скутий по руках і ногах. Його тіло ледь помітно тремтіло — чи то від болю, що ще відлунював у м’язах, чи то від страху, який він уже не намагався приховувати.

Минуло кілька секунд тиші.

— …Хто ти такий? — тихо спитав Каель, не піднімаючи погляду на Алекса.

Той відповів спокійно, без паузи.

— Самий звичайний вампір.

Сухий, надломлений сміх вирвався з грудей Каеля.

— Звичайний вампір… — з іронією повторив він, ніби смакуючи абсурдність цих слів. — Звичайні вампіри не володіють магією темряви. Звичайні вампіри в п’ятнадцять років не знищують цілу групу високорівневих авантюристів.

Він нарешті перевів погляд трохи вбік, але так і не підняв його до рівня очей Алекса.

— І вже точно звичайний вампір не зміг би довести мене… — його губи сіпнулися, — …до такого жалюгідного становища.

Пауза.

— Тож хто ти, чорт забирай, такий?

Алекс не відповів. Його увага вже змістилася вбік.

Адам стояв із опущеним мечем, плечі розслаблені, обличчя спокійне. Дерек же залишався настороженим. Водяні хлисти все ще вкривали його руки, повільно коливаючись. Постава була жорсткою, напруженою, а погляд метався від Алекса до Каеля і назад.

Алекс подивився на нього. Його риси стали м’якшими. Погляд — спокійнішим.

— Розумію, — сказав він рівно. — У тебе є питання до мене. І я обов’язково на них відповім, тільки іншим разом.

Він кивнув у бік зв’язаного чоловіка.

— Зараз краще скористатися можливістю. Отримай відповіді від нього.

Дерек кілька секунд мовчки дивився на Алекса. У його очах ще жевріла недовіра, але врешті він повільно кивнув.

— Так і зроблю.

На його долонях спалахнули магічні кільця. Водяні хлисти втратили форму й розсипалися на краплі, які втягнулися назад у сяйво магії.

Дерек зробив крок уперед і став просто навпроти батька. Каель продовжував дивитися в одну точку перед собою, повністю ігноруючи сина. Наче Дерека тут узагалі не існувало.

— Де вона?

Голос хлопця був спокійним. Надто спокійним.

Відповіді не пролунало. Тиша розтягнулася — одна секунда, три, п’ять.

— Де моя мама? — повторив він.

Знову нічого. Лише важке дихання Каеля і легке потріскування кров’яних кайданів, що ще стискали його тіло.

Дерек роздратовано цикнув. Потім різко присів, схопив батька за волосся і силою підняв його голову, змушуючи дивитися прямо на себе.

— Я питаю востаннє. Де. Вона.

Кілька секунд Каель дивився на нього, але ніби крізь нього — погляд був порожнім, розфокусованим.

А потім його зіниці ледь помітно смикнулися. Фокус повернувся і його погляд зустрівся з поглядом сина. На вустах з’явилася коротка посмішка.

— Невже… — тихо протягнув він із легкою насмішкою, — …це все, що тебе цікавить?

— Так, — роздратовано відповів Дерек.

Каель хмикнув.

— “Де вона?” — повторив він задумливо, ніби смакуючи ці слова. — Де вона…

Він повільно перевів погляд убік, а тоді знову на Дерека.

— Відповідь ти отримаєш лише в тому випадку, якщо зараз же звільниш мене.

Дерек різко смикнув його за волосся.

— Ти не в тому положенні, щоб диктувати умови.

На обличчі Каеля майже нічого не змінилося. Біль він відчув — це було видно по ледь напруженій щелепі — але страху вже не було.