Розділ 55

Вони пройшли вузьким, ледь освітленим коридором, який вів у глиб гільдії. З кожним кроком повітря ставало густішим — важкий аромат вина, тютюну та парфумів змішувався у задушливий коктейль, що чітко натякав: попереду на них чекає зовсім не ділова атмосфера.

За кілька секунд Дерек відчинив двері, і хлопці ступили до кімнати, що разюче контрастувала з строгим кабінетом.

Приміщення нагадувало салон розкоші та марнославства — справжню кімнату “розваг”, але точно не дитячих. Посередині стояло велике джакузі з теплим паром, який повільно здіймався до стелі, утворюючи напівпрозору млу. Стіни прикрашали десятки картин — на кожній із них був зображений Каель: то в бойовій позі, то в розкішному вбранні, то в оточенні чарівних жінок.

У кутку стояв мармуровий фонтан, у центрі якого височіла статуя того ж Каеля — із келихом у руці й самовдоволеною усмішкою на кам’яному обличчі. Під стінами розташовувалися м’які дивани й розкішні крісла, оббиті червоним оксамитом. На підлозі валялися розкидані речі — плащі, порожні пляшки, розірвані стрічки й навіть кілька аркушів із недописаними нотатками.

Біля однієї зі стін стояла скляна шафа, наповнена десятками келихів, графинів і пляшок із різними напоями. Освітлення було приглушеним, створюючи атмосферу нічного клубу, а не гільдії.

Каель сидів у м’якому кріслі біля невеликого барного столика. Його поза була розкута — нога закинута на ногу, пляшка вина в руці, розслаблене обличчя. Чорна сорочка була розстібнута на кілька ґудзиків, а на обличчі — та сама самовдоволена усмішка, яку Алекс пам’ятав надто добре.

Дерек, побачивши це видовище, ледь помітно скривився, але підійшов ближче, зупинившись за кілька кроків від батька. Алекс і Адам — поруч, мовчазно спостерігаючи.

— Я привів гостей, — сухо повідомив Дерек.

Каель повільно відкрив очі, поставив пляшку на стіл і глузливо вигнув брову.

— О, гостей, кажеш? Цікаво. А як твої успіхи з документами, синку?

— Половина вже готова, — холодно відповів Дерек, навіть не кліпнувши.

Каель хмикнув і, піднявши руку, помахав пальцем перед його обличчям.

— Лише половина. Тобто інша половина все ще ні. І замість того, щоб зайнятися тією нещасною половиною, ти стоїш тут і дарма витрачаєш мій час. А ну згинь з моїх очей!

Дерек зберіг спокій. Легко вклонившись, він розвернувся й рушив до виходу. Та щойно він зробив кілька кроків, Каель різко підскочив із крісла й жбурнув пляшку прямо йому в голову.

Скло зі свистом пролетіло повз — Дерек лише трохи нахилив голову, навіть не сповільнивши кроку. Пляшка розбилася об стіну, і червоні плями вина стекли по білому каменю, мов кров.

Дерек не обернувся. Просто відчинив двері й зник за ними, не сказавши жодного слова.

Каель тяжко видихнув, протер долонями обличчя, а потім підняв очі на двох гостей.

— Ах, Адам, — протягнув він з удаваною радістю. — Радий тебе бачити. Хоча, чесно кажучи, не думав, що ти вибереш настільки… непідходящий час.

Він нахилився вперед, схрестив руки на грудях й додав:

— Якщо я все правильно пам’ятаю, я ж чітко наголошував, щоб ти прийшов сам.

Адам зробив крок уперед і легко вклонився, його голос звучав спокійно, але з відтінком щирості.

— Прошу вибачення, містере Каелю, — промовив він максимально ввічливим тоном. — Це моя провина, що я дозволив собі привести Алекса. Але, якщо бути відвертим, без нього я би не зміг прийти.

Алекс на мить завмер, не очікуючи такого жесту від друга. Проте вже за секунду також схилив голову.

— Усе не зовсім так, — промовив він стримано. — Я сам напросився піти з ним, хоча Адам і не хотів мене брати. Сподіваюся, ви проявите милосердя й дозволите мені залишитися.

Самовдоволена посмішка розтягнула губи Каеля, і в його очах блиснула іскорка зверхнього задоволення.

— Приємно бачити, що принаймні хтось із Вольфенгардів і Бледхартів знає своє місце, — промовив він, повільно потираючи підборіддя, — і розуміє, хто перед ним стоїть.

Він легко прокашлявся, театрально випрямляючись у кріслі.

— Вам пощастило, — продовжив самовдоволено. — Сьогодні я в хорошому настрої. Тож на перший раз я пробачу тобі цю самовільність, Адаме.

Він кивнув, жестом запрошуючи.

— Підніміть голови і приєднуйтеся до мене.

Каель недбало вказав рукою на два м’які крісла перед собою. Алекс і Адам коротко переглянулися, підвели голови й сіли навпроти нього.

На мить у повітрі повисла тиша. Каель опустив погляд на стіл, потім повертів головою, ніби щось шукаючи.

— Тц, де ж воно, — пробурмотів він, роздратовано клацаючи язиком.

Підвівшись, він пішов до скляної шафи біля стіни. Його погляд відразу впав на запечатану пляшку темно-червоного вина. Взявши її, Каель розглянув етикетку з поважним виглядом і кутом рота посміхнувся.

— Сподіваюся, ви не відмовите мені в тому, щоб випити разом? — промовив він, обертаючись до хлопців.

Його усмішка стала ширшою, і в ній майнула тінь глузування.

— Хоча вибору у вас, здається, немає.

Каель дістав з шафи три кришталеві келихи й повернувся до столика. Поставив їх перед кожним — рухи були повільні, але впевнені, з тією демонстративною грацією, яку він, без сумніву, любив у собі.

Потім з легким тріском відкрив пляшку, підніс її над келихами й почав розливати густу темну рідину, що переливалася на світлі відтінками червоного.

Коли остання крапля впала в келих, Каель поставив пляшку на стіл, сперся ліктем об підлокітник і, задоволено прищурившись, подивився на гостей.

— Пропоную випити за зустріч, — промовив він із театральною урочистістю, піднімаючи келих над головою.

Алекс і Адам мовчки взяли свої келихи. Каель голосно виголосив:

— За зустріч!

Вино в його келиху заграло глибоким рубіновим відблиском, коли він зробив кілька великих ковтків. Алекс та Адам також відпили трохи — рівно стільки, щоб не здатися нечемними, після чого поставили келихи на столик.