Розділ 54

Магічне сяйво кола згасло, залишивши по собі легкий шлейф яскравих іскор. Алекс і Адам ступили на бруківку, відчуваючи прохолоду нічного повітря. Перед ними здіймалася головна будівля гільдії “Блакитного Ворона” — велична й водночас похмура споруда, що нагадувала суміш старовинного замку та академічної вежі.

Темний камінь фасаду виблискував від відбитого місячного світла, а численні арки й колони перепліталися в химерний візерунок, немов крило гігантського птаха. На даху виднівся герб — стилізований ворон із розпростертими крилами, виконаний із темного металу, який здавався живим у світлі ліхтарів.

Навколо панувала тиша. Лише іноді повітря розрізав крик нічного птаха або приглушене потріскування магічних ламп над входом. Високі вікна світилися холодним світлом, від чого будівля здавалася живою істотою, що пильнує своїх гостей навіть крізь кам’яні стіни.

Адам повільно озирнувся й присвиснув.

— Не думав, що воронячі гнізда бувають такими… розкішними.

Вітер злегка хитнув герб на шпилі, й здавалося, ніби ворон глянув просто на них.

— Сподіваюсь, усередині атмосфера трохи… привітніша, ніж ззовні, — тихо мовив Алекс, легенько всміхаючись.

— Зважаючи на те, хто власник цієї гільдії, я не здивуюся, якщо всередині всі стіни завішані його портретами. З різних ракурсів, — пирхнув Адам, ковзнувши поглядом по темному фасаду.

— Тоді я щиро сподіваюся, що твої здогадки хибні. Бо втриматись, щоб не розбити хоча б один, буде справді складно.

— Як же я тебе розумію, — посміхнувся Адам.

Їхня легка розмова супроводжувала кроки, доки вони не наблизилися до воріт. Перед ними височіли величні різьблені двері з темного дуба, інкрустовані срібними лініями, що спліталися в символ ворона.

Хлопці обмінялися коротким поглядом. Веселий настрій, що ще мить тому світився в їхніх очах, розчинився, залишивши лише спокійну зосередженість.

Адам зробив крок уперед і кілька разів чітко постукав у ворота.

Звуки лунко розлетілися ніччю, загубившись десь у високих шпилях гільдії. Повітря ніби завмерло в очікуванні.

Минуло кілька секунд, як важкі ворота гільдії повільно відчинилися, пропускаючи крізь себе теплий потік світла. Зсередини вийшли троє — двоє чоловіків і одна жінка, усі в чорних, акуратно пошитих костюмах із срібними вставками на лацканах. Їхня хода була злагодженою, погляди — колючими, а рухи — відточеними, як у людей, які звикли до дисципліни та сили.

Перший, кремезний чоловік із квадратним підборіддям і коротким темним волоссям, виглядав старшим — років сорока. Його обличчя прикрашав невдоволений вираз, що лише підсилював грубі риси. Другий — стрункіший, з холодними сірими очима, тримав руки в кишенях, розглядаючи прибулих із насмішкуватою байдужістю. Жінка — чорноволоса, з короткою стрижкою та хижим поглядом, виглядала так, ніби будь-якої миті могла накинутися.

У трійці відчувалася зарозумілість. В очах усіх трьох читалося відверте незадоволення, яке вони навіть не намагалися приховати. Натомість в очах Алекса і Адама панував холодний, спокійний блиск — той, що з’являється лише у тих, хто точно знає, навіщо прийшов.

— І що двом дітям потрібно тут у такий пізній час? — промовив кремезний чоловік, голосом, у якому відчувався глузливий метал.

— Ми тут, щоб зустрітися з містером Каелем, — спокійно відповів Адам, навіть не змінюючи тону.

Чоловік хмикнув і, схрестивши руки на грудях, підняв одну брову.

— Хіба не запізно для зустрічей? До того ж містер Каель — зайнята людина. Сумніваюся, що в нього знайдеться час приймати у себе дітей.

Інший чоловік і жінка, які стояли трохи позаду, коротко засміялися. Їхній сміх був тихим, але зухвалим.

Адам спокійно засунув руку до кишені, витягнув невеликий папірець і простягнув його кремезному чоловікові. Той вихопив аркуш, швидко пробігся по рядках очима, потім перевів погляд на хлопців, знову на папірець, а тоді повернув очі знову до Алекса та Адама. На його обличчі з’явилася єхидна посмішка.

— Ну що ж, — протягнув він, стискаючи папірець у руці, — з цього й потрібно було почати.

Він зробив кілька кроків назад, звільняючи прохід. Алекс і Адам мовчки рушили вперед, переступаючи поріг. Ворота повільно, але з глухим гуркотом зачинилися за ними.

— Ласкаво просимо до гільдії “Блакитного Ворона”, — промовив чоловік уже з удаваною ввічливістю, розтягуючи слова. — Містер Каель зараз у себе в кабінеті. Сайра проведе вас до нього.

Дівчина, яка до цього лише ледь посміхалася, здригнулася й здивовано підняла брови.

— Я?.. — перепитала вона.

— Так, ти, — кивнув він без жодної емоції. — Схоже, ці два молоді чоловіки — гості нашого гільдмайстера. А це означає, що з ними доведеться поводитися відповідно.

Сайра невдоволено загарчала, закотивши очі, але все ж таки підкорилася. Вона перевела погляд на хлопців, оцінила їх з голови до п’ят, після чого різко розвернулася.

— Йдіть за мною, — холодно кинула вона, рушаючи вперед.

Алекс і Адам обмінялися короткими поглядами й мовчки пішли слідом.

Сайра йшла попереду швидко, не озираючись. Її кроки лунали відлунням по кам’яній підлозі, змішуючись із рівномірним шурхотом плаща. Алекс і Адам ішли слідом, уважно роздивляючись навколо.

Інтер’єр гільдії “Блакитного Ворона” був типовим для великих середньовічних об’єднань магів та найманців — масивні кам’яні стіни, що виблискували у світлі чарівних ламп, дерев’яні балки, підперті бронзовими стовпами, та килими темних відтінків, якими вкриті коридори. Високі аркові вікна пропускали крізь себе лише відблиски нічного сяйва, а кожен поворот нагадував про старовинну історію цього місця.

Попри свою суворість, гільдія виглядала розкішно. На стінах замість портретів чи гербів висіли мечі, стародавні карти й магічні сувої в рамках, з яких час від часу просочувалося тьмяне світло. Повітря пахло свіжим пергаментом, металом і ледь відчутним ароматом ладану.