Розділ 53

Пізній вечір огорнув Академію м’якою тишею, розбавленою лише легким шелестом вітру, що гуляв між вежами. Алекс сидів на краю даху, спершись ліктями на коліна, а його погляд блукав серед зірок, що мерехтіли на темному полотні неба. Холод кам’яного парапету приємно студив долоні, а спокій ночі дарував рідкісну мить, коли думки про Каеля, Блазня чи майбутню війну відступали на задній план.

— Володарю, — м’яко, але з ноткою тривоги пролунав у його свідомості голос Сирени. — Адам щойно вийшов з кімнати.

Алекс злегка нахилив голову, відриваючи погляд від зірок. Його очі ковзнули до темного коридору гуртожитку, видного через скляне вікно нижче. Там, у тьмяному світлі магічних ліхтарів, стояла знайома постать: Адам, одягнений у чорні штани та легку білу сорочку, що ледь гойдалася від його різких рухів. Він нервово озирався, ніби перевіряючи, чи немає свідків, а його пальці стискалися в кулаки від напруги.

— Що ти задумав, Адаме? — пробурмотів Алекс, звужуючи очі.

Адам, переконавшись, що коридор порожній, раптово зірвався з місця й побіг, його кроки лунали глухо по мармуровій підлозі. Алекс миттю підвівся, його плащ ледь шелестнув, коли він стрибнув на сусідній дах, безшумно переслідуючи друга. Він стрибав із даху на дах, тримаючи Адама в полі зору, доки той не зупинився перед масивними дверима в кінці коридору.

На дверях виблискувала бронзова табличка з вигравіюваним написом: “Кімната телепортації”. Адам важко видихнув, його плечі здригнулися, ніби він боровся з внутрішнім сумнівом. Його рука повільно потягнулася до ручки, пальці тремтіли, коли він торкнувся холодного металу.

— І куди це ти зібрався, Адаме? — пролунав за його спиною спокійний, але пронизливий голос Алекса.

Адам різко завмер, його рука застигла на ручці. Він повільно обернувся, і в його очах спалахнула суміш здивування й винуватості. Алекс стояв у кількох кроках позаду, спершись на стіну, з легкою посмішкою.

Адам проковтнув клубок у горлі, випростався, намагаючись надати голосу впевненості, і сказав:

— Якщо мені не зраджує пам’ять, ти казав, що проведеш цілу ніч у тренувальній залі.

Алекс злегка підняв брову, його посмішка стала гострішою, але не втратила спокою.

— А якщо мені не зраджує пам’ять, ти казав, що так втомився після занять, що спатимеш усю ніч, як мертвий.

Адам на мить завмер, а потім легко посміхнувся, винувато потираючи потилицю.

— Виходить, ми обидва були не зовсім чесні один з одним, — сказав він, знизавши плечима, але в його голосі бриніла нотка ніяковості.

Він перевів погляд на Алекса, його очі звузилися з цікавістю.

— І як довго ти за мною стежив?

— Останні чотири дні, — відповів Алекс спокійно. — Хоча “стежив” — не зовсім правильне слово. Вдень я займався своїми справами, а ввечері просто... спостерігав,  щоб ти не наробив дурниць.

Адам нахилив голову, його брови злегка піднялися.

— Виходить, хтось із моїх батьків попросив тебе цим займатися?

— Ніхто мене не просив, — відрізав Алекс, його голос став твердішим, але очі залишалися щирими. — Це було моє рішення. Повністю.

Алекс ступив крок ближче, його тон пом’якшав, але зберігав наполегливість.

— А тепер як щодо того, щоб повернутися в кімнату, де ми зможе продовжити цей діалог?

Адам різко похитав головою, його обличчя спалахнуло рішучістю. Він міцніше стиснув кулаки, його пальці побіліли від напруги.

— Ні, — відповів хлопець твердо. — Я вже зібрався йти. І не зміню свого рішення. Тож якщо ти плануєш мене зупинити...

Адам не договорив. Алекс раптово підняв руки, енергійно махаючи ними, ніби намагаючись загасити невидимий вогонь.

— Стій, стій, стій! — перебив він, його голос змішав роздратування й турботу. — Давай без цього, гаразд?

Адам завмер, його кулаки трохи розслабилися, а очі пильно стежили за Алексом, ніби намагаючись розгадати наміри друга.

— Хіба ти не прийшов сюди для того, щоб зупинити мене? — у голосі бриніла суміш сумніву й обережності.

Алекс зітхнув, його посмішка стала м’якшою, але очі залишалися пильними, вловлюючи кожен рух Адама.

— Якщо чесно, я сподівався, що ти легко погодишся розвернутися й забути про цю нічну вилазку, — відповів він, знизавши плечима. — Але побачивши серйозність у твоїх очах і почувши твердість у голосі я передумав.

Адам розслабився, його плечі опустилися, а на обличчі з’явилася легка посмішка.

— Якось ти швидко здався, — сказав він, у голосі промайнула нотка здивування.

Алекс недбало махнув рукою, відкидаючи його слова.

— Як я казав раніше, я тут лише для того, щоб ти не наробив дурниць. І я сумніваюся — чи, принаймні, хочу сумніватися, — що від твоєї зустрічі з Каелем можуть бути проблеми. Але щоб їх точно не було, я піду з тобою.

Адам на мить застиг, його очі розширилися від несподіванки. Потім він закрив обличчя рукою й тихо засміявся, його плечі здригалися від стримуваного реготу.

Алекс, з ноткою роздратування в голосі, звузив очі.

— І що тебе так розсмішило? — запитав він, склавши руки на грудях.

Адам, усе ще посміхаючись, витер сльозу з кутика ока й підняв руку, ніби вибачаючись.

— Пробач, — хлопець намагався стримувати сміх. — Просто перше, що спало мені на думку, — “якщо проблеми тепер і будуть, то точно не через мене”.

Алекс театрально скривився, його голос просочився награною образою.

— Я триматиму себе в руках, — заявив він, піднімаючи підборіддя. — І навіть слова не скажу. Хіба що хтось мене до цього не змусить.

Адам усміхнувся ширше, його очі блиснули теплом.

— Сподіваюся на це. Що ж, тоді вперед. — Адам кивнув на двері.

— Зачекай секунду, — сказав Алекс зупиняючи Адама. — У тебе є хоч якийсь план? Чи ми просто зайдемо, привітаємося, і далі розмова якось піде? — додав він із нотками сарказму, піднімаючи брову.

— Плану як такого в мене немає, — відповів Адам чесно. — Але якщо ти пам’ятаєш, перед тим, як покинути наш задній двір, Каель перемістився до мене, ухиляючись від атаки батька. Саме тоді він запросив мене до себе на розмову, і попросив не затягувати з рішенням.