Розділ 51

— Досить! — голос Луни знову пролунав дзвінко й твердо. — Досить виливати свою злість на тих, хто дорогий мені.

Вона зробила крок уперед, не відводячи очей від Каеля.

— Якщо в тобі лишилася хоч крихта тієї дружби, яку ми мали, — зупинись. Прошу тебе. Заради мене.

На мить у дворі запанувала тиша. Каель дивився на Луну довгим, важким поглядом. Його губи сіпнулися, наче він справді задумався. Але раптом із його грудей вирвався сміх. Спочатку глухий, а потім усе гучніший, і гучніший, аж поки він не залунав над двором оглушливим реготом.

— О, це прекрасно! — прохрипів він крізь сміх. — Прийти сюди дійсно було правильним рішенням. Давненько я так не розважався!

Він витер вологу сльозу з кута ока і різко ткнув пальцем у Луну:

— Ти не маєш жодного права щось у мене просити! Колись — так, колись я би все зробив для тебе. Але ти сама все зруйнувала. Ти розтоптала нашу дружбу в бруд. І тепер твої слова для мене — пустий звук. Ти не моя Луна. Те, що стоїть переді мною, — лише її тінь.

— Тоді чого ж ти хочеш? — запитала Луна, намагаючись тримати рівний голос.

Каель байдуже повів плечем, повільно провівши поглядом по всіх присутніх. Потім озирнувся кілька разів, наче вагаючись, і нарешті важко видихнув.

— Сам уже не знаю… — він почухав потилицю, криво посміхаючись. — Спочатку мене розлютило, що мене навіть не запросили на цей вечір. Потім — ці дурні дитячі байки про історію вашого знайомства. Ви викреслили мене з минулого, стерли моє ім’я, підсунули діткам солоденьку казочку. Я був злий. Дуже злий.

Його голос став різким, холодним:

— Тому я й прийшов. І знаєте… стало легше. Я побачив вас усіх і переконався: нічого не змінилося. Ви все ті ж жалюгідні, нікчемні істоти, якими й були тоді. І я навіть дивуюся, як узагалі колись міг називати вас друзями.

— Якщо тобі настільки все не подобається… — раптом озвався Адам, зробивши крок вперед. — Чому ти просто не підеш?

Очі Каеля спалахнули. Він подивився на хлопця довгим поглядом, а тоді його губи скривилися в зловісній усмішці.

— О, а це несподівано… — протягнув він. — Я й не думав, що в тебе вистачить сміливості відкрити рота. Навіть здивував трохи. Але, знаєш… ти маєш рацію. Робити мені тут більше нічого.

Він розвів руками, ніби прощаючись:

— Я вже зіпсував собі настрій на кілька днів вашими стараннями. Тож, мабуть, піду. Бажаю вам усім чудового вечора. Насолоджуйтесь, поки можете. Бо хто знає, коли наступного разу на вас звалиться біда.

— Що ти маєш на увазі!? — крикнув Астаріон, в його голосі бринів погрозливий метал.

Каель здвигнув плечима:

— Хто знає? Може, нове прокляття впаде на Вольфенгардів. А може — на Рейвенфордів. Або, чому б ні, на Бледхартів. Не хотілося б, щоб Елізабет розслаблялася занадто сильно.

Він розсміявся — зловісно, різко.

— Вибір величезний! І так важко вирішити, кого проклясти першим… Хоча на Луну я одного разу вже наслав прокляття, тому тепер… — його голос обірвався, коли він побачив, як обличчя присутніх різко змінилося від жаху.

Каель повільно розтягнув губи у широкій, хижій усмішці.

— А ви все правильно почули. Це був я.

Він підняв руку й почав вказувати пальцем, по черзі.

— Той, хто прокляв твою дружину, — він ткнув у Астаріона. — Твою подругу, — перевів палець на Артура. — І твою матір, — його палець зупинився на Адамі.

Він театрально розкинув руки, немов чекаючи овацій.

— Це був я. Каель Даскрейт. Ваш любий старий друг.

Щойно останнє слово Каеля розчинилося в повітрі, за його спиною спалахнув блакитний спалах.

Адам з’явився настільки раптово, що навіть дорослі не встигли зреагувати. Його права долоня була охоплена згустком блискавки, яка виривалася назовні сотнями іскор. Рука світилася і гуділа від надлишку сили.

Хлопець ударив без вагань.

Заряджена долоня вп’ялася в прозорий щит, що миттєво розгорнувся довкола спини Каеля. По його поверхні пробігли блискавичні жилки, відбиваючи атаку, але від сили удару сам бар’єр загудів і задрижав.

Каель повільно обернув голову, на його вустах з’явилась широка, отруйна посмішка.

— О-о… — протягнув він, насолоджуючись моментом. — Хтось наважився атакувати мене? Цікаво. Але ж така… дитяча спроба. Така слабка атака ніколи не…

Він не встиг договорити. У самому центрі бар’єру утворилася крихітна тріщина. Спершу ледь помітна, як подряпина на склі. Потім — друга, третя. Тріщини розповзалися з неймовірною швидкістю, а кожен новий розряд Адама ще сильніше розколював захист.

Усмішка Каеля погасла.

Його власна долоня вкрилася блискавкою — але іншою, темнішою, густо-фіолетовою. Іскри розліталися в різні боки, залишаючи у повітрі різкий запах озону. Каель замахнувся, щоб нанести удар у відповідь, та раптом відчув позаду себе щось більше.

Аура. Сильна, різка, пронизана тією ж блискавкою.

Він встиг лише розвернути голову і виставити руку перед собою, як на нього з усієї сили ринув Астаріон. Його меч світився блакитними розрядами, лезо гуділо від напруги, немов саме повітря намагалося розірватися під натиском сили.

Каель зустрів клинок власною рукою, охопленою фіолетовою блискавкою. Удар був настільки сильним, що під ногами Каеля з’явився невеликий кратер, а земля пішла павутиною тріщин.

Він напружився, на мить віддавши всі сили, щоб утримати меч Астаріона.

Але зробив це ціною концентрації. Його спина лишилася незахищеною. І бар’єр позаду — тріснув остаточно.

Адам рвонув вперед, блискавка на його руці виблискувала майже осліплююче. Каель відчув, як щит розсипається за спиною, і на долю секунди ослабив хватку, якою стримував клинок Астаріона.

Граф це відчув. Його очі спалахнули, і він різко додав сили в натиск.

Каелю нічого не залишалося, як кинути все й відскочити убік. У ту ж мить місце, де він стояв, перетнули дві смертельні траєкторії: блакитне лезо Астаріона знизу, і рука Адама, охоплена громовою енергією, зверху.