Розділ 50

Алекс, Адам, Арія та Деміан стояли трохи осторонь від дорослих, ближче до краю саду, де гілки дерев відкидали легку тінь на траву. Сміх і музика лунали з центру двору, проте тут панувала більш затишна атмосфера — наче невеликий острів спокою серед гамірного свята. Вони щось обговорювали між собою, і розмова несподівано пішла в бік історії знайомства їхніх батьків.

Алекс нахилив голову й, тримаючи руки в кишенях, спитав:

— Слухайте, а скільки часу ваші родини взагалі дружать між собою?

Деміан на мить замислився, а тоді відповів із легким ентузіазмом:

— Наш батько знайомий із тіткою Луною ще зі шкільних років. Їм тоді було по п’ятнадцять. А вже коли вони вступили в Академію, то там познайомилися з дядьком Астаріоном. Здається, він тоді був на другому курсі…

— На третьому, — перебив його Адам, легко всміхаючись. — Це було під час однієї з вечірок, які влаштовувала Академія. Тоді він уперше зустрівся з мамою та з дядьком Артуром. І, як він сам казав, вони швидко знайшли спільну мову, так що з того вечора батько вже став частиною їхньої компанії.

Адам мимоволі всміхнувся, а в його голосі прозвучали теплі нотки:

— І ще, оскільки він уже тоді дружив із міс Елізабет, то втягнув і її. А потім, через кілька місяців, батько й мама закохалися одне в одного й почали зустрічатися.

Арія усміхнулася й з цікавістю взяла слово:

— А наступного року, коли в Академію вступила моя мама, її буквально в перші дні помітив батько. Якщо вірити маминим словам, він закохався з першого ж погляду. Тому вже за кілька днів він спеціально знайшов привід познайомитися з нею.

Вона коротко зітхнула, закочуючи очі:

— Спершу це були таємні зустрічі, про які він нікому не говорив. А вже за місяць він привів маму в компанію. На той момент вона вже й сама була закохана, хоч і не признавалася відразу. Та після кількох розмов із тіткою Луною і міс Елізабет все ж таки наважилася першою зізнатися йому у своїх почуттях. Ось і вся історія того, як наші сім’ї здружилися, — підсумувала вона з теплою усмішкою.

Алекс теж посміхнувся:

— Цікава історія.

Та раптом позаду пролунав новий голос. Спокійний, але з ледь вловимими нотками насмішки:

— Це й справді цікава історія… Шкода тільки, що не зовсім вірна.

Усі четверо різко обернулися на голос і побачили чоловіка, який стояв усього в двох кроках від них, схрестивши руки на грудях і з хитрою посмішкою на блідому обличчі. Він був високий, худорлявий, з довгим чорним волоссям, що неохайними пасмами спадало на плечі. Його шкіра здавалася занадто світлою, майже мертвою, під очима чітко виднілися темні кола, а карі очі зловісно поблискували в світлі магічних ліхтарів. На ньому були класичні чорні штани й легка сорочка з короткими рукавами, долоні ж ховалися під тонкими чорними рукавицями.

— Ви непогано переповіли історію, — заговорив він знову, його голос звучав спокійно, проте кожне слово немов проколювало простір між ними. — Але… у ній є декілька прогалин. І саме вони роблять її неповною. Якби не ці дрібниці, ви, можливо, називали б дядьком і мене.

Не встигли хлопці й дівчина як слід отямитися, як під їхніми ногами спалахнуло магічне коло. Усе навколо розмилося, й наступної миті четверо підлітків уже стояли біля своїх батьків. На долоні Артура ще світилося магічне коло, що підтверджувало — саме він миттєво перемістив їх подалі від незнайомця.

— Каель! — гримнув голос Астаріона, наповнений люттю. — Якого дідька ти тут робиш?!

Чоловік розсміявся, прикривши обличчя рукою. Сміх його звучав моторошно й голосно, немов він насолоджувався власною грою.

— О, Астаріоне, — протягнув він, опустивши руку й дивлячись на графа з нахабною посмішкою. — Раджу тобі стежити за язиком, коли говориш зі мною. Невже ти забув своє місце? Чи, може, за дванадцять років набрався хоробрості?

Магічна аура Астаріона різко зросла, тиснучи на всіх присутніх, і він повторив запитання вже з холодною сталістю в голосі:

— Я питаю востаннє: що ти тут робиш?

Каель хмикнув, нахиливши голову набік:

— Дивлюся, хоробрості й справді в тебе побільшало. Добре. Я прийшов зустрітися з Луною. Коли почув, що вона нарешті прокинулася від довгого сну, я був… безмежно радий. А коли дізнався, що ти влаштовуєш на честь цього вечірку, я нетерпляче чекав запрошення. Яким же ударом для мене стало дізнатися, що його не буде. Однак, прошу тебе, Астаріоне, не переживай відносно цього. Я все прекрасно розумію. Ми не бачилися цілих дванадцять років, і ти міг просто забути про мене.

Він перевів погляд на Луну, його тон змінився на фальшиво-сумний:

— Але найгірше, що про мене забула ти. Я й уявити такого не міг…

Луна ледь розкрила вуста, щоб відповісти, та Астаріон стримав її жестом руки, не зводячи погляду з Каеля.

— Не запрошувати тебе — це був мій вибір, — відрубав граф. — І ти сам чудово розумієш, чому. Тож забирайся з мого маєтку. Негайно! Інакше…

Каель знову вибухнув реготом, перебиваючи його:

— Інакше що? — насмішкувато примружився він. — Навіть за великого бажання ти нічого не зможеш зробити. І ти це чудово знаєш. Як і всі інші тут.

Його тон раптово став майже буденним, наче він говорив про щось абсолютно нормальне:

— Не хвилюйся, я тут лише заради зустрічі зі старими друзями. Давненько ми всі не бачилися в одному місці.

Він повільно обвів поглядом зібрання, називаючи кожного по імені:

— Елізабет. Селеста. Артур. Луна… Навіть ти, Астаріон. І тебе я теж радий бачити. Хоча, як завжди, ти мене дратуєш.

Його погляд ковзнув далі, на Емму та Габріеля, що стояли трохи позаду. В кутиках його губ з’явилася нова, ще хитріша усмішка.

— А-а-а, дивіться-но… нові обличчя в нашій компанії. Яке відкриття!

Він легенько постукав себе нижньою частиною долоні по скроні, наче згадуючи щось, і вдав із себе безтурботного джентльмена:

— Де ж мої манери? Новеньким варто представитися.