Розділ 48

Великий задній двір маєтку Астаріона цього вечора виглядав інакше, ніж зазвичай. Високі кам’яні стіни, обвиті старим плющем, здавалося, відступили в тінь, лишивши простір для світла й тепла. У повітрі, наче зупинившись у плавному танці, висіли десятки магічних світильників — прозорі сфери з м’яким сяйвом. Вони коливалися на невидимих потоках вітру, розливаючи по дворі то золотаве, то ніжно-блакитне світло, немов зорі спустилися з небес, щоб подивитися на свято зблизька.

В центрі двору, вкритого доглянутим кам’яним мощенням, стояв довгий стіл із темного дерева, накритий розкішною білою скатертиною. Його поверхня вгиналася від кількості страв: соковиті запечені м’ясні наїдки, тарелі з ароматними фруктами, витончені салати й делікатеси, що пахли спеціями й викликали апетит ще до першого ковтка вина. Кришталеві келихи відбивали сяйво світильників, немов гралися з їхніми відблисками, а срібні прибори світилися чистим полиском.

По краях двору, серед клумб і декоративних кущів, тихо дзюрчали невеличкі фонтани — їхні тонкі струмені ловили світло й розсипали його на дрібні іскри. Усе довкола здавалося гармонійним, урочистим і водночас затишним — святкова вечеря дихала теплом сімейного зібрання, навіть у стінах стародавнього маєтку.

У святковому сяйві магічних світильників гості, що зібралися у дворі, виглядали немов із живої картини. Кожен із них по-своєму привертав увагу, і разом вони створювали вишукану палітру барв, відтінків та характерів.

Елізабет, як завжди, не зрадила своєму стилю: її довга сукня була глибокого червоного кольору, але цього разу — стримана, без виклику, з витонченими лініями та легким шлейфом. Насичений відтінок гармоніював із її волоссям, підкреслюючи врівноважену красу й шляхетність.

Емма обрала ніжну сукню світло-блакитного кольору, яка ніжно відбивала сяйво світильників і прекрасно пасувала до її світлого волосся. Легка тканина спадала хвилями, створюючи відчуття легкості й невимушеності.

Габріель виглядав серйозно й водночас гармонійно: темно-зелена сорочка і чорні штани додавали образу стриманості. У його поставі відчувалася врівноваженість і тиха впевненість, яку не могли приховати навіть урочисті декорації.

Алекс і Адам з’явилися у класичних білих сорочках та чорних штанах. Простота їхнього вбрання тільки підкреслювала природну впевненість у собі. Алекс, із завжди спокійним виразом, здавався тут водночас і частиною компанії, і кимось, хто стоїть трохи осторонь, тоді як Адам випромінював теплоту й відкритість, що відразу робило його центром уваги серед знайомих.

Арія виглядала немов справжня юна леді: на ній була витончена сукня ніжного бузкового відтінку, прикрашена тонким мереживом по краях. Її темне волосся спадало вільними локонами на плечі, а сама вона випромінювала живу енергію й легкість, які йшли в парі з її образом. Деміан же зупинив вибір на строгому чорному костюмі з срібними вставками на лацканах. Контраст кольорів робив його образ більш дорослим і солідним, ніж зазвичай, і добре пасував його серйозному погляду.

Астаріон, господар вечора, був у темно-синіх штанах і білій сорочці. Стриманий, але елегантний, він випромінював впевненість справжнього господаря маєтку. Його образ був простим, проте саме в цій простоті крилася бездоганність.

Але найбільше поглядів зібрала Луна. Висока, статна жінка, чия постать одразу притягувала увагу. Довге білосніжне волосся спадало каскадом аж до талії, м’яко відбиваючи сяйво магічних сфер. Її глибокі фіолетові очі світилися теплом і водночас загадковою глибиною, а сукня того ж фіолетового відтінку, що й очі, ідеально підкреслювала її граційну фігуру. У її постаті було щось величне й водночас ніжне — сила і доброта, переплетені в одному образі.

Поруч стояли й батьки Арії та Деміана — подружжя Рейвенфорд. Їхня поява не могла лишитися непоміченою. Батько, Артур Рейвенфорд, був високим чоловіком із коротким рудим волоссям і легкою щетиною, що додавала йому мужності. Його костюм складався з глибокого темно-сірого піджака й винно-червоного жилета, які разом створювали образ надійності та сили. Мати, Селеста Рейвенфорд, навпаки, випромінювала теплоту: її оранжева сукня немов зібрала в собі кольори вечірнього сонця, а хвилясте коричневе волосся м’яко спадало на плечі. Її усмішка була спокійною, але водночас щирою й відкритою.

Всі вони разом створювали картину, де перепліталися барви, характери й настрої, немов це було не просто свято, а символ об’єднання сімей і друзів.

Поки довкола точилися розмови Алекс на мить залишився на самоті, окинувши поглядом увесь двір. Магічні світильники продовжували мерехтіти над довгим столом, кидаючи м’які відблиски на гостей, а нічний сад довкола виглядав майже чарівним.

Алекс помітив, як у його бік прямує знайома постать. Він підняв руку у невимушеному вітанні й легко посміхнувся.

– Рад тебе бачити, Астаріоне, – сказав він без офіціозу, наче вітався з давнім знайомим.

Астаріон у відповідь також усміхнувся краєм губ, зупинившись поряд.

– І я радий тебе бачити, Алекс. Сподіваюся, я не вибив тебе з ритму тренувань своїм раптовим запрошенням?

– Ні. Я якраз встиг закінчити їх до вечора.

– Добре… – тихо відгукнувся граф, і коротка пауза зависла між ними. Потім, трохи схиливши голову, він заговорив далі: – Знаєш, цей вечір став можливим тільки завдяки тобі.

Вперше його голос дозволив собі зрадити метал стриманості: нотки вдячності прозвучали виразно, щиро.

– Дякую тобі за те, що повернув мені дружину… і Адаму – матір. Я буду вічно в боргу перед тобою. Можеш звертатися до мене будь-коли, з будь-яким проханням.

Алекс м’яко посміхнувся й похитав головою.

– Які можуть бути борги між старими друзями? – спокійно відповів він. – Для мене вже найбільша нагорода бачити, як ваша сім’я знову разом. Мені більшого й не треба.

Астаріон підняв погляд, і в його очах промайнула ледь помітна тінь — наче він не хотів приймати відмову.