Розділ 47

Тренувальна зала стояла в тиші: штучне небо на стелі повільно “дихало” приглушеним сяйвом, вода в озерці ледь помітно ворушилася від внутрішньої вентиляції. Алекс сидів навпроти дзеркальної гладі, босими ступнями відчуваючи вологу прохолоду трави. Видих — довгий, рівний; вдих — коротший, щоб не розгойдати концентрацію.

Він розвів руки долонями вгору.

На правому зап’ясті шкіра злегка піднялася, немов під нею заворушилася невидима змія, — і тонкий рубіновий струмінь крові, слухняний її господарю, вилетів із вени та закрутився спіраллю, зливаючись у сферу.

На лівій долоні з’явилось чорне магічне  коло, і з його центру, безшумно, як ніч, витік згусток темряви. Він не світився — навпаки, ковтав світло, роблячи простір навколо на тон темнішим. У цієї кулі не було “пульсу”, зате була глибина: Алекс відчував її як криницю без дна, і кожен рух великого пальця відгукувався всередині крижаним відлунням.

Алекс зблизив руки, не поспішаючи. За підказками з книг — не давити, не зіштовхувати лобами, а “познайомити”. Дві різні мани — немов дві різні натури. Їм потрібен час звикнути одне до одного.

Кров відгукнулася першою: поверхня кулі потяглася червоним язичком, ніби пробуючи температуру темряви. Від темряви піднявся ледь помітний марево-холодок; на шкірі Алекса виступила гусяча шкіра. Він зупинив зближення на відстані долоні, стримуючи кожен згусток своїм наміром . М’язи передпліч звело в тонусі, але дихання лишалося рівним — чотири удари серця на вдих, шість — на видих.

Хвилина. Друга. Третя.

Трава навколо його ніг притихла, ніби боялася зашурхотіти. На воді — кола від вентиляції, що встигли розтягнутися й зникнути. У правій руці кров вгамувала пульс до майже рівної лінії; у лівій темрява стала немов важчою.

Алекс наважився скоротити відстань ще на декілька міліметрів.

Зміни були тонкі: на межі невидимої “буферної” зони в повітрі щось легенько луснуло — навіть не звук, радше крихітний провал у тиші. Кров напружилась, втрачаючи блиск. Темрява відповіла ледве чутним шурхотом, як пісок по склу. На мить здавалося, що вони торкнулися — не тілесно, а “намірами”.

Минуло ще з десяток подихів. Ледь-ледь — на міліметр — кров’яна куля потягнулась у бік тіні, а темрява не відхилилася, лише щільніше присіла, як кішка перед стрибком. На межі їхнього майбутнього контакту, просто в повітрі, народилося дещо нове — тонюсінька нитка. Вона тремтіла й дзвеніла беззвучно, наче струна, яку ледь торкнулися.

Алекс завмер. Це саме те, що він бачив уперше в саду Блазня перед вибухом — “резонансний місток”, як назвав би його сухий розділ у книзі. Не руйнувати. Дати закріпитися. Обережно.

“Ще трішки”, — подумки прошепотів він і, проти власних вчорашніх висновків, дозволив долоням зблизитися на пів подушки пальця.

Струна різко натягнулась.

Волосся на потилиці підвелося. У наступну, абсолютно беззвучну долю секунди Алекс встиг помітити як поверхня крові пробиває край темряви; як із з’єднання вилітає іскра… але не світлова — чорно-рубінова, наче відламок сутінкового скла; як нитка-місток розшаровується на дві тонші спіралі і далі…

Далі — вибух.

Алекс відчув, як йому в груди в’їлася невидима кувалда, і вже наступної миті він лежав на спині за кілька метрів від місця, де сидів.

Долоні Алекса знову були вкриті тонкими, але глибокими шрамами, з яких ще просочувалися крихітні краплі крові. Шкіра пекла, ніби по ній пройшлися розпеченим лезом. У вухах стояв глухий шум, схожий на віддалене ревіння моря, а зір розмивався, змушуючи лінії предметів навколо хитатися, наче вони відображалися у воді.

Він кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, намагаючись повернути відчуття тіла. Світ поступово перестав плисти, а вухо вловило ледь чутке дзижчання вентиляції тренувальної зали. Підперши себе рукою, Алекс підвівся у сидяче положення й поглянув на свої пошрамовані долоні.

За мить на них проступили яскраво-зелені магічні кола — спершу як світляні контури, а потім із них повільно потекло м’яке тепло. Рани почали затягуватися, шрами зникали, залишаючи по собі лише легке поколювання.

— Ви цілі, Володарю? — у голові пролунав занепокоєний голос Сирени.

Алекс, криво посміхнувшись, відповів:

— Цілий.

— Ви ж буквально вчора читали, що різним манам потрібен час, щоб звикнути одне до одного. Для чого було силоміць їх зближувати, щойно побачили цей… “резонансний місток”?

— Я не думав, що воно вибухне моментально, — знизав плечима Алекс. — Цього разу міст… чи радше нитка, бо воно більше схоже на нитку, виглядала більш явною, ніж першого разу. Мені здалося, що це хороший знак. Тому й спробував.

Він зробив коротку паузу й додав:

— У будь-якому випадку, я отримав корисну інформацію. Значить, не дарма ризикував.

— Просто будьте обережними, — наполягла Сирена. — Невідомо, коли такий вибух може мати серйозніші наслідки, ніж просто подряпані долоні.

— Не хвилюйся, — запевнив Алекс, трохи м’якше. — Я більше не збираюся доводити ману до вибуху. Якщо їм потрібен час — вони його отримають. Стільки, скільки буде потрібно. Головне, щоб це дало результат.

Світло-зелені кола згасли, і шкіра на руках була вже абсолютно чистою. Алекс обережно зітхнув, знову збираючись створити обидві сфери, коли двері тренувальної кімнати різко відчинилися.

У приміщення увійшов Адам — розкуйовджений, з блиском поту на лобі й важким диханням, наче щойно біг усю дорогу.

Коли їхні погляди зустрілися, Алекс підняв руку в легкому вітанні й підвівся з трави. Адам не став чекати — за кілька кроків опинився біля нього й раптово обійняв.

Алекс розгублено завмер, тіло інстинктивно напружилося, але в наступну мить він почув тихий, зірваний від хвилювання шепіт.

— Воно… воно спрацювало. Мама прокинулась. Дякую… дякую, дякую…

Розуміння промайнуло в очах Алекса. Він м’яко посміхнувся й розслабив плечі.

— Я радий, що зілля допомогло.