Розділ 45

“Наступного ж дня після того, як Горноракс отримав документи на “Промені Надії”, він через Роґана передав мені звістку: усе готово для повернення дітей. Я й уявити не міг, що він упорається настільки швидко. І водночас… це лише вкотре довело мені, що я передав дитбудинки в правильні руки.”

“Відразу після цього я зв’язався з Блазнем. Він, не гаючи часу, перемістив усіх дітей до маєтку Генріха, звідки їх уже мав забрати я. Допомагати мені визвалися Роґан та Елірія, а я не став заперечувати, навіть зрадів, що вони будуть зі мною. Блазень же зі свого боку попросив Генріха приєднатися, і зрештою в нас вийшла невелика компанія з чотирьох людей.”

“Ми по черзі навідувалися до кожного “Променю Надії”, залишаючи дітей там, де вони жили раніше. Їхні обличчя світилися радістю — вони знову були вдома. Працівники притулків дякували нам за турботу й теплий супровід, і навіть стримані виховательки не приховували посмішок.”

“Я думав, що впораємося набагато швидше, але діти… за той короткий час, що жили разом під одним дахом у Блазня, вони встигли здружитися і не хотіли швидко прощатися. Я їх розумів, тож терпляче чекав. Інколи й сам брав участь у дитячих іграх — ті постійно трималися поруч і, здавалось, зовсім не збиралися мене відпускати.”

“Лише під вечір ми завершили останнє повернення — у Морвенський “Промінь Надії”. Тоді вже всі ми видихнули з полегшенням. Генріх попрощався з нами і повернувся у свій маєток, Роґан відправився до батька, який якраз був у цьому останньому дитбудинку, а ми з Елірією вирушили назад до Академії.”

“Адам… Минуло вже три дні, як він не з’являвся у нашій кімнаті. І не лише там — на заняттях його теж не було. Хочеться вірити, що те зілля таки подіяло, і зараз він просто проводить кожну хвилину з матір’ю, яку не бачив стільки років.”

”З моменту нашої сварки з Елізабет вона зі мною не зв’язувалася жодного разу. Навіть коли настав її день проводити тренування для нашої рейдової групи, замість неї прийшла Крул. Було таке відчуття, що вона мене уникає. І… її можна зрозуміти. Вона, як завжди, хотіла допомогти, а я… усе зіпсував. Першим підвищив голос, змусивши її розлютитися.”

“Я визнаю — я егоїст. Іншого слова й не підбереш. Інакше я просто не можу. Точніше… можу, але… боюся. Це усвідомлення з’явилося раптово, наче блискавка, хоча підказки лежали на поверхні вже давно. Просто я вперто ігнорував їх, бо так було зручніше. Але після останньої розмови з Елізабет — перестав.”

“Ми з Сиреною дійшли висновку, що з цим страхом треба боротися. Інакше він мене зжере. Страх втрати — найнебезпечніший ворог, і прикриватися ним — значить програвати. Елементарна істина, але тільки зараз вона по-справжньому дійшла до мене.”

Алекс нервово посміхнувся, лежачи на ліжку.

 — Схоже, за всіма цими тренуваннями й рейдами я геть отупів, якщо тепер мушу витрачати стільки часу, щоб дійти до таких банальних речей, — пробурмотів уголос.

— Це не так, — спокійно відгукнулася Сирена в моїй голові. — Просто кожен доходить до певних висновків по-своєму і в свій час.

— Ти зараз з мене смієшся? — запитав він, надувшись.

— Ні, — відповіла вона все тим же рівним тоном. — Навпаки, я горджуся Вами. Не дарма я майже весь час, з моменту повернення в минуле, повторювала, що треба більше покладатися на тих, хто поруч. А слова Елізабет лише допомогли завершити цей процес. Я рада, що Ви прийняли правильне рішення.

Алекс важко видихнув.

— Сподіваюсь, воно справді правильне…

І в цей момент у двері кімнати хтось постукав.

— Заходьте, — промовив Алекс.

Двері повільно прочинилися, і всередину неквапливо зайшла Елізабет. Хлопець одразу сів на ліжку, схрестив ноги й затримав на ній погляд.

— Можна присяду? — з нотками невпевненості запитала вона, поглянувши на край його ліжка.

Алекс кивнув. Елізабет обережно підійшла й сіла. В кімнаті запанувала тиша: його погляд ковзнув до дверей, її — залишався на підлозі.

Алекс вже відкрив рот, щоб заговорити, та вона випередила хлопця.

— Пробач мені, — тихо сказала вона, переводячи погляд на Алекса. — Це я винна, що зірвалась тоді. Дозволила собі замахнутись на тебе… на свого єдиного племінника. І за що? За те, що ти намагаєшся мене захистити. — Її губи скривила невпевнена посмішка. — Погана з мене тітка, правда?

— Єдиний, хто зараз має вибачатись — це я, — Алекс постарався, щоб голос звучав рівно. — Твої слова про мій егоїзм були правдивими. Вони… боляче зачепили мене, і через це я зірвався. Вибач. Ти найкраща тітка.

— Справді? — ледь чутно перепитала вона, і в кутиках її очей блиснули сльози.

— Справді, — Алекс усміхнувся й обійняв її. Спершу на її обличчі промайнуло здивування, але невдовзі воно змінилось спокоєм. Вона поклала голову йому на плече, дозволивши собі насолодитися моментом. А Алекс відчув полегшення — те, через що він переживав останні дні, залишилось позаду.

Коли хлопець відпустив її, вона витерла сльози й перевела погляд на порожнє ліжко Адама.

— Він досі не повернувся?

— Ні.

— Зрозуміло… — тихо мовила вона, а потім запитала: — Коли знову зустрінешся з Блазнем?

— Завтра.

— Завтра, — вона ледь чутно повторила його відповідь, замовкла на мить, а тоді важко зітхнула. — Коли я вперше дізналась, що ти об’єднався з Блазнем, це мене дуже схвилювало. Хоч він зараз і намагається завоювати твою довіру, мені важко повірити в щирість цих вчинків… особливо після твоїх слів про війну і її жертви. Я боюся, що він зможе маніпулювати тобою й збити зі шляху. Це я хотіла сказати ще тоді, але… розмова пішла зовсім в інший бік. І закінчилося все… як закінчилося.

— Я вже не маленький хлопчик, — Алекс спробував її заспокоїти. — Розумію, на що йду. Якщо ти не можеш довіряти йому — довірся мені. — Він взяв її руки в свої. — Повір у мене. Я знаю, що роблю. І в мене є план «Б» на випадок чого. Тому хвилюватись не варто.

Елізабет ніжно всміхнулась.