Розділ 44

У кабінеті запанувала тиша. Елізабет видихнула й задумливо промовила:

— Це, мабуть, вперше за останні тринадцять років я бачила Астаріона таким... розгубленим. Я вже так звикла до його кам’яного обличчя. Але якщо він зуміє розбудити Луну — я буду тільки рада. Може, тоді вперше за довгий час побачу, як він по-справжньому посміхається, а не просто смикає губами, переконуючи себе, що це посмішка.

Алекс усміхнувся:

— Я теж сподіваюся, що зілля подіє. Я багато чув про Луну з розповідей Адама… Хотілося б нарешті з нею познайомитися.

— Хм, — легко хмикнула Елізабет, після чого підняла келих. — Тоді давай вип’ємо. За те, щоб сім’я Вольфенгардів нарешті возз’єдналася.

Алекс підняв свій келих у відповідь.

— За сім’ю.

Знову пролунав дзвін скла, після чого обидва зробили ковток. Тепер залишалося тільки чекати новин.

Після короткої паузи першою заговорила Елізабет:

— І що ти плануєш робити далі?

Алекс, спершись спиною на спинку крісла, злегка повів плечима.

— Як я вже казав, спершу допоможу повернути всіх сиріт до «Променю Надії». А далі повністю зосереджуся на тренуваннях з Блазнем, наскільки це буде можливо.

Елізабет задумливо склала руки на колінах, на мить замовкла, а потім, трохи іронічно звела брову:

— Виходить, твої дні проходять у тренуваннях із рейдовою групою, походах у підземелля з ними, заняттях з Арією, самостійних рейдах, час від часу — візити до Крул… а тепер ще й додаткові тренування з Блазнем? Коли ти тільки все це встигаєш?

Алекс ледь усміхнувся:

— Якщо грамотно розпоряджатися часом — усе можливо. До того ж, я буду менше ходити в підземелля сам. Нові рівні вимагають аномальної кількості досвіду, а постійне проходження А-рангових підземель не дає достатньої віддачі. Тренування з Блазнем наразі виглядають як більш продуктивний шлях.

— А ти взагалі відпочиваєш? — тихо, але з ноткою турботи, поцікавилася Елізабет.

— Встигаю, — коротко відповів Алекс.

— І коли ж? — перепитала вона вже з хитрою усмішкою.

Алекс легко посміхнувся:

— Коли сплю. Або коли провідую батьків.

Він опустив погляд і додав уже серйозніше:

— Так, часу на відпочинок не так багато, як хотілося б… Але я ще встигну відпочити. Колись. Коли виконаю те, що пообіцяв Люменії.

Елізабет гірко всміхнулась.

— Я дуже сподіваюся, що цей момент настане якнайшвидше. І ти нарешті дозволиш собі просто... жити.

Алекс ледь усміхнувся і кивнув.

— А що це ти раптом заговорила про мій вільний час?

Елізабет склала руки на грудях і зробила вигляд, що ображається.

— Взагалі-то я — твоя тітка. Маю повне право цікавитись! — Потім уже спокійніше, але щиро додала: — Я просто хвилююсь. Так, у твоїх руках — доля континенту. Але це не привід забувати про себе. Тіло і розум мають відпочивати не лише уві сні чи за вечерею. Ти не настільки часто бачишся з рідними, щоб це вважати повноцінним відпочинком. І я дуже прошу — проводь більше часу з друзями. І перестань усе робити сам.

Алекс трохи зніяковів, опустив очі й тихо мовив:

— Я ж… не все роблю сам. У багатьох речах я покладаюся на тебе, Астаріона, своїх друзів…

Елізабет тихо засміялась:

— Ти сам віриш у те, що щойно сказав?

Вона сперлась ліктем на стіл і вказала пальцем у його бік.

— Єдине, чим я і Астаріон тобі допомагаємо — це інформацією, яку ти сам просто не встигаєш знайти. Навіть коли ти погодився взяти мене з собою в підземелля Лоренцо — в результаті я залишилась доглядати за Роґаном у залі, поки ти з Блазнем займався справжньою справою.

Алекс трохи розгубився.

— Я ж… спочатку дійсно хотів, щоб ти пішла зі мною. Але коли Роґан попросив піти разом, я був проти. Це ти переконала мене взяти його.

— Так, — різко перебила Елізабет. — Але я думала, що ми всі підемо разом саме у підземелля герцога. Я, ти і Роґан. Так, Лоренцо зібрав чимало головорізів, але більшість із них — низькорівневі. Тільки його охоронці становили мінімальну загрозу. Ми з тобою могли б впоратися з ними, а Роґан — з рештою.

Алекс опустив погляд, і його голос трохи здригнувся:

— А якщо б його поранили? Ми б пройшли підземелля без подряпин, а він…

— Алекс, — Елізабет знову його перебила, цього разу вже тихо, але твердо. — Роґан — учень Фенрікса. Найсильніший студент-звіролюд в Академії. Він тренується з усіма Директорами і проходить А-рангові підземелля разом із тобою. Хіба ти справді думаєш, що з ним щось сталося б у тому підземеллі?

Алекс не відповів.

— Проблема не в Роґані. Проблема в тобі. У тому, що навіть маючи сильних друзів, союзників… ти все одно вирішуєш іти один. Або — іронія — з Блазнем. З тим самим, через кого ти загинув у минулому. І це… — вона зітхнула й відвела погляд — це не вкладається в моїй голові.

Алекс мовчав. Не тому, що не мав, що сказати — а тому, що слова застрягли десь глибоко в горлі, перетворившись на важкий камінь. Та Елізабет не чекала відповіді.

— Ти сильний, Алекс. Сильніший, ніж будь-хто, кого я знаю. Але це не означає що ти мусиш все вирішувати самостійно. Ти зібрав біля себе сильних союзників, але не довіряєш їм. Вони поруч, вони йдуть із тобою в рейди, ти даєш їм поради, допомагаєш тренуватися. Але при цьому залишаєш їх позаду. Навіщо ти тоді погодився стати частиною рейдової групи? Навіщо взявся за навчання Арії? Навіщо щотижня влаштовуєш дуелі з Адамом? Навіщо витрачаєш час і сили, щоб зробити всіх сильнішими, якщо не дозволяєш їм бути поряд у потрібний момент?

Її голос не був злим — він був сповнений розчарування й болю.

— Дай мені відповідь, Алекс. Я хочу зрозуміти тебе.

Алекс повільно підвів на неї погляд. Голос тремтів, але він намагався говорити чітко, тримати себе в руках:

— Я... роблю все це, щоб захистити тих, хто мені дорогий. А допомагаю їм ставати сильнішими лише для того, щоб вони змогли захистити себе, якщо мене не буде поруч. Якщо я тренуюсь, якщо просуваюсь вперед… то лише для того, щоб ситуацій, у яких їм знадобиться ця сила, взагалі не було.